У важкі часи, які трапляються у житті кожної людини, як зрештою і країни, важливо зберігати віру в Бога. Вона рятує та надає сили пережити випробування.
В чому суть віри, чи обов’язково відвідувати віруючій людині храм, чому Церква Московського патріархату є чужою для України, про це та багато чого ще цікавого «Перший» допитувався у митрополита Волинського та Луцького Михаїла для рубрики «Людина часу».
- Чому так важливо для людини вірити в Бога?
- Щоб дати відповідь на це запитання, треба визначити, що таке віра. Віра – це впевненість в невидимому, як у видимому, бажаному, очікуваному, як в дійсному. Згідно Священного Писання, без віри неможливо догодити Богу. Наприклад, Авраам вірою своєю не просто досягнув святості, а догодив Богові. Коли Господь наказ йому єдиного сина принести в жертву, в Авраама була настільки велика віра в Бога, він розумів: раз Бог дав цю дитину, і хоче забрати, значить вона йому потрібна і не ставив це під сумнів. Він вірив Богові.
Ми приходимо в цей світ по Божому промислу, віримо в те, що він є, а якщо і не віримо, то він все одно є.
А віра наша дає нам можливість не просто догодити Богові, а ще й спастися. Маю на увазі спасіння душі, а не тимчасове перебування на землі. Від буття до небуття кличе нас Бог. Людина народжується не виключно від фізичних стосунків батьків, а від промислительного Божого благословення на це, - він так визначив, а все решта – моменти в житті.
Господь говорить, якою повинна бути віра в людини: «Якщо твоя віра з гірчичне зерно, то скажи цій горі рушити з місця і вона рушиться». Нам часто не вистачає цієї маленької віри, тому ми не можемо не те що творити чудеса, а елементарні речі.
Бувають моменти, коли ми віримо, але не довіряємо. Наприклад, ми віримо, що Бог є, але не довіряємо тим словам, які сказані Ним по відношенню до людини. Це диявольське, що приходить на думку людини подібно, як до Адама. Як диявол спокушав? А чи правду сказав Бог? Поставити під сумнів слова Божі – означає перенести віру на другий план, а отже в такому разі ти нічого в житті не зможеш досягнути і загинеш.
- Якщо людина вірить в Бога, чи обов’язково їй ходити до храму?
- Єпископ і народ – це і є Церква. Інколи під церквою розуміють лише культову споруду. Насправді це місце для богослужіння, де збираються єпископ і народ, які зійшлися для служіння разом.
Церковний організм почали ототожнювати з самою будівлею. Але церковна будівля потрібна, бо саме у ній ми бачимо те, до чого треба прагнути – лики святих, небеса. Храм – це ніби проекція нашого буття на небесах, і він потрібен. Як потрібна і ікона. Сама по собі ікона не рятує, бо це шматок дерева чи паперу і фарба, але наявність ікони сконцентровує людину і укріпляє її у вірі.
Молитва – це спілкування з Богом. У Священному Писанні є слова: «де двоє чи троє зібрані в ім’я моє, там я посеред них». Тому вдома молитися недостатньо. Це мінімум, який людина повинна використовувати для свого ж блага, повноцінна молитва можлива лише у храмі. Навіть з психологічної точки зору ми не можемо постійно молитися вдома, бо нас відволікає будь-що: телефон, крик, шум, атмосфера чи місце, де ти вчора чинив гріх, не будуть надихати нас до великої молитви. Так, ти порозмовляєш з Богом, але дім не налаштовує на молитовну хвилю, бо це місце приватної молитви, а спільна молитва набагато сильніша.
- Як часто треба ходити до церкви?
- Так, як написано у Святому Писанні, не більше, не менше, - сьомий день для Господа, щоб оцінити, що людина прожила, зорієнтувалася, чи вірним шляхом вона йде, і скласти плани на наступний період.
Знаєте, у житті ж можна бігати по колу без толку. Але, коли ти їдеш по дорозі, то на що звертаєш увагу? На дорожні знаки. Так от і на життєвій дорозі людини знаками є храм, де можна знайти відповіді на власні запитання.
Не Богові потрібно, щоб ти до нього прийшов, це людині потрібно прийти до Бога.
Не треба забувати, що ми живемо у світі світлих і темних ангелів. І якщо ти не стаєш з Христом, то до тебе підступиться Антихрист. Оцей дуалізм відбувається щоранку у кожній сім’ї: можна привітатися, побажати гарного дня, а можна почати день з взаємних претензій один одному.
- Віросповідань є багато. А як людині, яка є православним християнином, ставитись до людей, які сповідують іншу віру?
- Православна Церква, як і християнська в цілому, - це свобода вибору цінностей та ідей. Мова йде про свободу дій самої людини, яка закладена ще у створенні людини. Господь знав, що Адам согрішить? Знав. Попередив, але не стримував Адама в його виборі.
Так і ми вважаємо, що людина в праві обирати вчення за її свідомістю та поглядами. Благодать присутня у всіх конфесіях, але повною мірою відчути божественну благодать можна лише у православній церкві. Щоб її отримати, треба докласти чимало зусиль, бо можна бути в православній церкві, але жити як язичники.
Православна Церква – це спосіб нашого мислення, це правильне славлення до Бога, як заповів Ісус Христос, проповідували апостоли та навчили отці Церкви. До речі, до отців ми відносимо не лише священнослужителів, а й наших батьків, бо вони народили нас для життя земного, а духовні отці «народжують» для життя вічного.
Щодо наявності в Україні багатьох конфесій, то це свідчить лише про нашу толерантність, ліберальність, але захищати свою віру – це наш обов’язок, щоб не піддаватися дияволу, який намагається відвести багатьох людей від істинної віри, підміняючи її сурогатами.
Спокус є багато, але ми повинні їх пройти, бо, прийшовши у цей світ, мета наша – славлення Бога, блаженство в славі і слава Творця. Блаженствувати, прославляючи Бога, означає виконувати те, що ти маєш виконувати. Бути професійним, наприклад, журналістом, - це ж не лише отримувати зарплату. Якщо ви любите свою роботу, приумножуєте талант, - це і є вашим прославленням Бога. Бо говорячи, відстоюючи правду, журналісти ведуть людей до Бога.
- Поговорімо більше про зміну віросповідання. Є багато випадків, коли жінки виходять заміж за іноземців, змінюючи свою віру. Вони приречені на погане життя після цього?
- Зміна віри не карається одразу. Бог залишає людині вибір, свободу. Він каже: не зраджуй своєї віри, бо буде погано тобі і твоїм дітям. Зміна віри – це відступлення від Бога, будучи православною, людина стає «кривославною». Якщо вона присягнула служити Богові, як це робили її батьки, але змінила віру, то це також означає і те, що вона зрадила своїх батьків.
Розумію, що батьки радіють за своїх доньок, коли ті виходять заміж, навіть якщо за іновірних, але на яке життя вони себе прирекли? Генетику крові ніхто ще не відміняв, кров все одно буде грати, що це не твоє.
Відома на увесь світ Роксолана змінила віру і все життя жила у дискомфорті. Так, вона досягнула вершини, але чим закінчилося її життя та дітей? Сини повмирали, а Османська імперія розпалася.
Тимчасове задоволення, реалізація мрій не варті зміни віри. А як же благословення на продовження роду? Фізично діти будуть народжуватися, проте, яка доля чекає на цих діток…
- А що таке шлюб у церковному розумінні?
- Найважливіше у заміжжі – це почуття любові, яке підкріплене і підтверджене благословенням Божим через звершення таїнства Вінчання. Але дам вам коротку відповідь словами Тараса Шевченка: «не кохайтеся, чорноброві, та і з москалями, бо лихо вам буде…»
- Знаємо, що існує як вінчання, так і розвінчання. У чому суть останнього?
- Цей чин називається церковне розлучення. Якщо є початок шлюбу, то є і його кінець, отже, якщо є шлюб, то є його церковне розірвання.
Згідно біблійної історії, ще в старозавітні часи велася мова про те, чи можна розлучатися з жінкою. Господь говорить: не можна. А чому ж тоді в законі написано, що можна? Господь відповідає: «Через жорстокосердя ваше я вам дав таке право». Тобто, якщо пара одружується з любові, то повинна прожити разом до кінця життя. Лише смерть може їх розлучити.
Гріховність штовхає бачити в людині не образ Божий, не ту, кого ти любив, а щось інше навіюється від диявола, мовляв, інша краща. В певні моменти достатньо лише перетерпіти, приборкати своє его, не думати над тим, чому я повинен першим йти на примирення… Бо любов означає «не дай (твоє)», а «візьми (моє)».
От кажуть, що треба виконувати свій подружній обов’язок, маючи на увазі лише секс, забуваючи, що ще до них відносять турботу, пам’ять один про одного, молитву один за одного, виховання дітей…
Церковне розлучення може здійснювати лише архієрей, в даному випадку я. Але я не розриваю сім’ю, а знімаю сімейні обов’язки, знімаю відповідальність перед Богом за бажанням пари, через її жорстокосердіє.
- Чи є це гріхом для пари, яка спочатку обвінчалася, а потім розвінчалася?
- Звичайно, це є гріх. Церква встановила певні правила та причини для церковного розлучення. Перша причина – це зрада. Друга – неможливість мати дітей. Третя – хвороба, яку чоловік чи жінка приховали перед одруженням, наприклад, залежність від алкоголю. Четверта – якщо шлюб є стосунками, які загрожують життю людини: чоловік напився, бере сокиру та ганяє сім’ю навколо хати чи лупцює жінку щодня.
Інших причин немає. Розлучення через «ми не зійшлися характерами» - це дурниці.
Тяжкість гріха та відповідальність за нього різна. Більший гріх на тому, хто, наприклад, приховав хворобу, а інший теж має гріх, бо погано молився, раз Господь не відкрив до одруження очі.
- Скажіть, а чому треба хрестити діток одразу після народження, а не дати їм можливість обрати віру у свідомому віці?
- У священному писанні сказано так: «Хто хреститься від води і духа, увійде в Царство Небесне».
- Але про вік там немає жодної згадки…
- Так, але змоделюємо ситуацію. Народжується дитина, її не охрестили, вона померла – ми дитину позбавили Царства Небесного.
Можна сказати, а чому ми те несвідоме дитя охрещуємо, може, воно б обрало собі іншу віру. А віра батьків навіщо?!
Взагалі діти багато речей сприймають на віру батьків. Тато каже: не пхай пальці в розетку! Дитина ж не буде чекати до 30 років, щоб вивчити, що таке розетка. Батьки навчають дітей змалку тих речей, щоб її попередити та врятувати фізично, а охрестивши дитину, батьки бажають їй спастися духовно.
Усі ці розмови про вік, у якому треба охрещуватися, - то все вигадки, якими ми намагаємося позначити віру. Однією з таких вигадок, наприклад, є ходити в хустині до церкви…
- А хіба жінка не повинна ходити до храму з покритою головою?!
- Чому? Усе дуже просто. Жінки приділяють багато уваги своїй зовнішності, волоссю… Бог створив жінку, давши їй красу, щоб вона була приваблива, щоб на неї споглядали, щоб вийшла заміж, народила дітей. Уявіть, зробила жінка гарну зачіску і прийшла в храм. Усі на неї дивитимуться, а це відволікатиме від молитви. Тому, щоб не спокушати своїй виглядом, кажуть, що треба вдягти хустину.
Та ж сама історія зі спідницями. Куди зазвичай дивляться чоловіки? Обличчя, груди, стегна… Штани облягають тіло, що привертає увагу. Більше ніяких речей тут немає, решта – забобони та другорядне тлумачення.
В храмі усе повинне налаштовувати на молитву, а не відволікати від неї.
- Що думаєте про ситуацію сталася у Запоріжжі та сколихнула всю Україну? Священик Московського Патріархату відмовився відспівувати дворічну дитину, яка трагічно загинула, оскільки вона була хрещена у церкві Київського Патріархату.
- Почнімо з причини, чому було відмовлено. Священик – з Московського Патріархату, хіба вони будуть любити Україну?! Вони – чужаки, це іноземна церква. Дух цієї церкви - дух агресії та «путінізму»!
Так, те, що священнослужитель, якого називають отцем, відмовив, - він зробив неправильно.
Як в сім’ї батько поступає? Спіткнулася дитина – він її виховує, часом ляпаса дасть, але ніколи не викине дитину. Так і священнослужитель по відношенню до мирянина, - може його сварити, вчити, але робити так, щоб людина могла спастися. Відмовити – не можна, це гріховно і неправильно.
Мотивація у того священика теж неправильна. Він сказав, що хрестили дитину в Київському Патріархаті. Найголовніше: неважливо, в якому Патріархаті хрещена, вона вже похрещена і має право на поховання. Хрестить не Патріархат! Перед лицем смерті всі однакові, не говорячи вже про маленьких дітей, які є ангелами вже на землі.
До речі, хрестити може і мирянин. Згідно вчення Церкви, при форс-мажорних обставинах, дитину похрестити може будь-хто, навіть ви. Наприклад, народила жінка дитя, але воно на межі смерті, щоб дитина в разі смерті потрапила в Царство Небесне, її треба похрестити. Ви берете воду і кажете: «Охрещується раб Божий (називаєте ім’я дитини), во ім’я Отця, Амінь, і Сина, Амінь, і Святого Духа, Амінь». Все. Дитина хрещена.
Якщо дитя вижило, його треба принести до храму. Я після вас не буду перехрещувати, я лише доповню, зробивши те, що потрібно згідно чину хрещення. Такого поняття як «перехрещення» немає.
- Як би Ви назвали ситуацію, яка склалася між церквою Московського та Київського Патріархатів? Це протистояння, конфлікт…
- У вірі, в обрядах, в таїнствах – різниці між нами ніякої. Єдина відмінність – ідеологія церкви. Київський Патріархат стоїть на державницьких позиціях, Московський – на імперських. Тому між нами точиться боротьба. Ми вважаємо, що має бути незалежна Україна, а у ній - незалежна церква. Вони кажуть - ні: Україна повинна належати Росії. З початком дій на сході України, це оголилося, загострилося.
- А як Ви вважаєте: на сході війна чи все ж АТО?
- Я мав би відповісти так: на сході відбувається антитерористична операція. Але по суті – на сході йде агресія Росії по відношенню до України. Це прихована війна, прихований напад Росії на Україну.
- В Україні так повелося, що політика проникає практично в усі сфери життя. Церква теж піддається політичному впливу?
- Церква є поза політикою. Ми не є прихильниками якогось режиму влади, партії… Це вибір людей і у цьому плані ми поза політикою. Але якщо християнські цінності, які ми сповідуємо, співпадають з тією чи іншою політичною силою, то ми їх підтримуємо у тих завданнях, які є корисними для людей.
Наприклад, влада Януковича. Ми спочатку терпіли, дивилися, а в лютому Церква рішенням священного Синоду сказала: не будемо молитися за цю владу, ми проти неї. І не під впливом Майдану. Ми бачили, що влада чинить антилюдські рішення і виступили проти.
Волонтерство – теж наче не церковне питання, але ми підтримуємо наших воїнів на сході, в армії є наші капелани. Ми не втручаємося в політичні баталії, але в першу чергу на фронті є люди, віруючі, які потребують духовної підтримки. Зрештою там живуть наші віруючі, яких ми не залишаємо, – ні на Донбасі, ні в Криму.
Ми не закрили єпархію в Криму, щоправда в гонінні, але залишилися. У нас позабирали храми, не дають можливості проповідувати, утискають… Але тим не менше, у Криму живуть наші люди і це наша територія!
Ідеологія нашої Церкви – державна, тому ми не можемо стояти осторонь тих, процесів, які «розривають» Україну.
Спілкувалась Ірина Костюк
Фото: Роман Домбровський
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
