Прямий ефір «Луцького радіо»

«Замок Любарта мені схожий на великого кота». Історія продавчині з луцької книгарні

«Замок Любарта мені схожий на великого кота». Історія продавчині з луцької книгарні
Катерина Рубан, продавчиня луцької Книгарні Є

«Я іноді з нею спілкуюся – і мені стає дуже соромно. Соромно, що я не така», - якось сказала мені колега. Після цієї фрази я пішла писати про Катю Рубан.

Катя – дівчина з луцької Книгарні Є. Продавчиня книжок.  Її знають всі, хто хоча б раз туди потрапляв у її зміну. Катя – зі Слов’янська. І ще років 10 тому зовсім (!) не говорила українською.

Луцьк зловив її і не відпускає. Луцьк навчив Катю писати вірші. Вона ж вчить лучан закохуватися в книжки.

У День книги, 23 квітня, ми зустрічаємося з Катею просто в книгарні. Сідаємо на сходинки. Відставляємо в бік паперові скляночки кави. Я помічаю, що у неї… різні шкарпетки.

Дивні люди роблять цей світ кольоровим.

ЧИТАТИ ТАКОЖ  Дивні та ще дивніші, або Теплі історії про відвідувачів луцьких книгарень

«Хотілося повертатися не у Слов’янськ чи Святогірськ, а сюди, в Луцьк»

Їй можна заздрити. Так думають всі «книгомани». Бо вона працює там, де пахне новими книжками. Бо вона може читати досхочу і все найкрутіше.


«Той, хто думає, що можна працювати в книгарні і «втіхаря» читати книжки, - помиляється. Насправді основну частину часу ми тут займаємося пересуванням цих книжок. Робота в книгарні – то постійне складання книжок за кольором і за розміром. А читати – то вже у вихідні або в перерві між людьми.

Тут я працюю 2 роки. Загалом у книгарнях – 4.

Найбільше тут кайфую від людей.  Люблю, коли люди приходять поговорити про книжки, розповісти свою емоцію, поділитися побаченим…

Але іноді люди мене і найбільше бісять.

Як я опинилася в Луцьку? Я дуже не люблю цю історію. Бо насправді я приїхала зі Слов’янська Донецької області. Там я народилася і жила десь до 21 року, поки вчилася в університеті. Паралельно подорожувала Україною.

Якось заїхали і в Луцьк. Мені тут дуже сподобалося. Я собі мала мрію колись в Луцьк повернутися.  Перше, що я тут побачила, це Майдан. Майдан – це бар. Насправді ж просила повести мене в якесь історичне місце. Я мала тоді 17 і хотіла до замку, а тут…

Там я побачила якусь таку атмосферу... Вони там всі пили, і це ясно. Але то було якось так по-справжньому. Справжні пісні, жарти, спілкування – і мені дуже хотілося взяти в цьому участь і зрозуміти, що тут добре. Справді було добре.

Потім я зрозуміла, що це місто, яке не набридає. Ти тут відчуваєш себе на своєму місці. Я багато їздила, але мені весь час хотілося повертатися не у Слов’янськ, Дружківськ, Святогірськ, а сюди.

…Замок Любарта мені, наприклад, схожий на великого кота. Підходиш до нього ввечері, а він, здається, зараз мурчатиме. Хочеться бути поруч».

 

«Там я була вчителькою російської мови та літератури»

Катерина Рубан колись викладала російську мову у Святогірську на Донеччині. До 21 року вона говорила тільки російською. Тільки російською. Хто чув її українську – широко відкриває очі…


«...Після Слов’янська я 2 роки працювала у Святогірську. Аж доки не почалося оце все. Там я була вчителем російської мови та літератури. Але насправді – майже всього. І української мови та літератури, і ще купи предметів. Бо то була школа при центрі реабілітації дітей-сиріт: у лісі, за 4 км від міста, куди раз на місяць приїжджали діти з інтернатів на відпочинок. Я мала їх вчити, щоб вони не забули шкільної програми.

Мені не те, що подобалося бути вчителькою. Мені подобалося жити в лісі.

Слов’янськ –  дуже красиве місто. Якщо прибрати з нього все сміття і трохи збільшити рівень толерантності. Воно оточене лісами. Слов’янськ, Святогірськ та Ізюм – це три міста, які знаходяться в лісах.

Слов’янськ – то наполовину курорт. То сосновий ліс, який плавно переходить в солоні озера, солоні болота і солончаки. Раніше туди їздили люди на оздоровлення. Наскільки мені правильно розповідали на уроках географії у школі, там одні із найбільш віддалених від моря солоних озер у Європі.

Солоні болота класні тим, що навесні там червона трава. І ти йдеш, як по Марсу.

А коли зима чи осінь, вони стають срібно-сірі, бо висихають і сіль набуває такого кольору.

Там так багато різної живності. Я жила біля лісу, у нас то заєць у двір забіжить, то лисиця загляне. Навіть коли лось попереду тролейбуса вибіг…

Люди? Люди різні. До 2014-го я думала, що там одні люди. А після 2014-го я вирішила, що мені ближчі люди тут. Думаю, що це пов’язано з тим, що місто постійно зазнавало якихось катаклізмів. Там якщо не чума, то війна. Люблю його, але не думаю, що в наступні 5-10 років я туди повернуся».

Люди? Люди різні. До 2014-го я думала, що там одні люди. А після 2014-го я вирішила, що мені ближчі люди тут. Думаю, що це пов’язано з тим, що місто постійно зазнавало якихось катаклізмів. Там якщо не чума, то війна. Люблю його, але не думаю, що в наступні 5-10 років я туди повернуся

 

«А якось мені подзвонили зі слов’янської бібліотеки і сказали віддати книжки»

Вона не любить говорити про себе у Слов’янську. Це відчувається з першого слова. Про батьків і особисте. Я запитую про це марно…  Відколи поїхала, ще там не була. Каже, вдалася в дідуся: він був моряком, багато їздив і ніколи не зраджував своєму внутрішному «я».


«...Я не була там 5 років. У мене є з ним певні спогади, які я не хочу піднімати на поверхню. Хоча… недавно мені дзвонили зі слов’янської бібліотеки. Уявляєте? Просили повернути книжки.

О-о-о-о… Я взяла там років 5-10 тому якісь книжки. Не якісь – вони мені продиктували їх. Франц Кафка «Реальність абсурду» - раз, і це повністю описує всю ситуацію. Як не дивно, це Стефані Майєр «Сутінки». Хоча я і «Сутінки»?.. Не зовсім моя література. Ні, я читала, не заперечую, але я не знаю, що могло спонукати мене взяти це в бібліотеці.

Я часто хочу туди повернутися просто, щоб побути там. Але я знаю, що це вже не те місто, яке пам’ятаю. Певні події примусили мене задуматися над цим. Початок війни. Я змінила думку про місто через це. Через людей, які змінюються в залежності від певних ситуацій. Не мають своєї думки? Ні, вони мають думку, але вони думають, що це їхня думка, а не нав’язана телебаченням.

Я поїхала звідти, коли ще українські війська не ввійшли в місто. Зробити це було непросто.

У мене тоді було два варіанти: чи Ужгород, чи Луцьк. Тому що в Ужгороді у мене друзі, в Луцьку – теж. Насправді я кинула монетку. Ні разу не пошкодувала, що випав Луцьк. У нас із ним були неоднозначні відносини спочатку. Але це як велике кохання…».

 

«Люблю подорожувати сама. Коли ти сам, дорога тебе веде»

Продавчиня книжок із Луцька любить читати (цим не здивуєш) і мандрувати. Катя – людина, про яку точно можна казати: світ ловив її, але не піймав.

Вона пакує наплічник за лічені хвилин і йде, куди кличе мрія. Об’їздила всі регіони України, всі обласні центри, маленькі містечка з туристичними фішками, фестивалі і просто гарні місця. І тільки раз була за кордоном – у Братиславі (Словаччина).


«...Героєм мого дитинства був Доктор Хто. Це герой із однойменного науково-фантастичного серіалу. Він був інопланетянином, який подорожував крізь час і простір своєю машиною часу. Зараз я читаю «Щоденник книгаря» (власник однієї із найбільших букіністичних крамниць Шотландії Шон Байзелл періодично писав про її життя у соцмережах, а недавно видав книгу, - авт.)

Читати я навчилася у років 5. З тим у мене пов’язано 2 книжки. Маленька така помаранчева книжка з лисичкою: оповідання Прішвина про природу. Я її ненавиділа. Мама казала: «Поки не прочитаєш це оповідання, гуляти не підеш». А мені було дуже нецікаво читати про те, як лисичку посадили на ланцюг, і вона сидить і не може піти гуляти, бо я її розуміла.

Друга книга, яку я прочитала вже більш-менш сама – це Брем Стокер «Дракула».

Вдома була велика бібліотека. Тато читав на ніч «Майстра і Маргариту», уникаючи релігійних сцен. У нас кота Бегемотом звали. Тоді я зрозуміла, чого саме. А мама любила мені читати Онєгіна з пам’яті. Але я їй невдячна за це. Я не любила Пушкіна через такі читання.

Як тільки змогла їздити і ні в кого не питати дозволу, я це робила.

В основному сама. Це якесь інше відчуття подорожі. Дорога тебе веде, ти зустрічаєш класних людей, ти говориш із ними про різні речі, дізнаєшся їхні історії. Коли ти з кимось, то ви спілкуєтеся удвох. Коли вас велика компанія, то ви можете не помічати, що навколи. А коли ти сам, то ти повністю присутній у цьому моменті. Ну, і так зі мною трапляються смішні і цікаві історії».

 

«Я думала, що заблукати в горах нереально, але...»

Часто від книжок і від лучан Катя втікає в гори. Улюблена історія – про те, як вона пішла в гори… сама.

- Розкажи, як ти заблукала.

- Я не блукала… Просто у мене немає відчуття напрямку.


«...Є такі люди, які не вміють орієнтуватися у просторі. Це я. В горах – то мінус.

Я взагалі пізно дізналася про те, що це можна робити: піти в гори самій. Вирішила пройтися Боржавським хребтом у Карпатах. Триденний похід. Я там вже була з друзями кілька разів і так собі думала, що заблукати там нереально. Але…

По-перше, я спакувала наплічник на триденний похід із друзями. Я взяла казанок, макарони, каші, вина, сиру, дві книжки, речі свої… - кілограмів 20. Спершу не могла підняти. Але потім 4 дні з ним ходила. Поки я ходила, зрозуміла, що це була моя стратегічна помилка, бо мені не знадобилося нічого.

У перший день ішов дощ – і сірники намокли, тому що я їх не сховала надійно.

У мене було 4 кілограми каші. 4 кілограми (!).  

Воду я виклала, бо вирішила, що води наберу в струмочку. Але вино не виклала.

Спершу йшла, дивилася, як все гарно. Потім захотіла пити і загадала, що води нема. Струмочка теж нема. Пити хочеться дуже. При цьому йшов дощ, але він ніяк не допомагав.

Я вибилася із сил і таки дійшла до струмочка. Вилила вино, набрала води, пішла далі. Дорога не закінчувалася. Я не знала, що вона така довга.

Робила привали, з’їла все, що взяла на 4 дні. Знайшла галявину, поставила намета… За цей час не зустрічала жодної людини, а тут раптом виїжджають якихось два байкера.

Мені стало страшно. ...А вони стоять. Я чекала, чекала, а потім просто заснула. Прокинулася, бо на вулиці буря, гроза, вітер, мого намета здуває. Буря була всю ніч. У дрова, які я собі на вогнище назбирала, влучила блискавка, вони згоріли.

Зранку я прокинулася – випав сніг (це був червень чи липень). А я в шортах... Далі на мене напали коні, але їх відігнав собака.

З того моменту я зрозуміла, що якщо йду в гори, то тепер тільки сама».

 

«Зеленський чи Порошенко – дурне питання»

- Катю, давай про політику. Зеленський чи Порошенко?

- О Боже, багато років на подібне питання я відповідала цитатою з Бродського. Це дядько, нобелівський лауреат з літератури, про якого я писала свою дипломну. Він казав, що у поезії та політики спільними можуть бути тільки перші дві букви.


«...Зараз моя думка про політику змінилася трошки.  Я думаю, що ніхто не має права зовсім не цікавитися політикою. Все стало складніше. Кожен зобов’язаний цікавитися політикою, економікою, геополітикою – і взагалі всім. Наступні 5 років то точно.

Зеленський чи Порошенко – дурне питання.

На перші вибори я не ходила. Мені не вийшло змінити місце голосування. Я просто займалася купою інших речей: роботою, життям… Дуже соромно було. Мені здавалося, що треба голосувати кожному.

На другі вибори я ходила. Знайшла час, зареєструвалася. Проголосувала і не шкодую.

Як поєднати Схід і Захід? Розмовляти. З будь-якою людиною можна розмовляти. Мені здається, що спільного більше. Я впевнена в цьому. Коли ти на відстані, картинка може деформуватися. Можна науявляти собі химерні історії.

Це ж як подорож Гулівера. Поки люди не подорожували світом, вони уявляли, що на інших островах живуть люди-поні, ліліпути, гулівери… А потім вони почали подорожувати, і все стало просто».

Схід і Захід – це ж як подорож Гулівера. Поки люди не подорожували світом, вони уявляли, що на інших островах живуть люди-поні, ліліпути, гулівери… А потім вони почали подорожувати, і все стало просто.  

Коли кожна дрібниця має свою історію

Кожна річ має свою історію, інакше в ній немає сенсу, вважає Катерина Рубан. Розказує історію свого «дельфінчика». Це кулон на чорній мотузочці, який вона постійно носить.


«...Колись я дуже хотіла на море. Бо моря не бачила. Ну, як не бачила? Була в Одесі, але це не рахується. Не встигла роздивитися. Хотіла побачити справжнє море в Криму. Боялася їхати, вчилася на 5 курсі й уже відчувала, що не зможу скоро це зробити, бо буде робота і таке інше… У мене є такий страх обмеження свободи, я боюся, що мені хтось щось заборонить.

Йду вулицею у Слов’янську, назустріч іде хлопець із купою різних дрібниць. Він подивився на мене, дістав білого дельфіна і каже: «Це тобі, їдь на море». Я вибилася зі своїх думок. Посеред міста цей незнайомий… Це був білий дельфінчик із кахалонгу.

Я тоді поїхала на море. Зібралася і поїхала. Потім носила дельфінчика, не знімаючи 10 років. То був мій оберіг».

А далі вона дельфінчика згубила. А далі знайшла його раптом на гілці дерева. А далі він розсипався на другий день. Згодом «повернувся», коли знайома раптом надумала подарувати Каті якусь дрібничку. І це був знову дельфінчик на чорній мотузочці. Маленький синій.

 

«Мій кіт не любить книжки»

«Катю, у тебе є великий рудий кіт…» - починаю.


«Його так і звати – Рудий Кіт. Усе життя хотіла рудого кота. У мене були чорні, сірі і які хочеш. Але на орендованих квартирах кота не дуже й заведеш. І я собі цього не дозволяла.

Я весь час говорила про рудого кота. Говорила так об’ємно, що половина людей думала, що в мене вже є кіт. А одного дня я прокинулася від того, що з вишні, над кватиркою 9ми на першому поверсі живемо) сидить кошеня і кричить. Я вийшла. Маленьке, засмоктане, руде. Я його погодувала, погладила і вирішила написати, щоб хтось його собі забрав.

…А він кричав і кричав. Я тричі йшла. А потім зрозуміла, що то він.

Тепер він живе зі мною. Чи я з ним.

Він все робить не просто так. Продумує план і його дотримується. Він лазить по каструлях, щоб на нього увагу звернули. Він двері до ванни навчився відкривати. Всі шафки теж.

Мій кіт страшно не любить книжки. Бо книжки заважають людям звертати на нього увагу. Коли розкриваєш книжку і хочеш щось почитати, він приходить і лягає просто на сторінки».

 *  *  *

У своїй книгарні вона часто «зависає»  - «в поетичному куточку». Це полиці біля каси з віршами українських авторів.

 «10 років віршів не писала, - каже. - А зараз  знову пишу».

«О, це я (бере з полиці книжку з дитячими коміксами «Гільда і опівнічний велетень» Люка Пірсона, - авт.). Гільда – то я (показує смішну маленьку героїню книжки, - авт.). Вона живе з мамою в міфічному лісі. Праліс. У неї друзі - міфічні істоти. Вона досліджує світ. Подорожує, читає, малює. Це її друг лісолень. Тут є ще вошкоти. Це маленькі кошенята-воші. А ще вона постійно комусь допомагає».

Мені вже страшно хочеться купити книжку про Гільду, яскраву, гарною українською і почитати про вошкотів і вошкотенят. Я поміж тим зауважую, що так цікаво, як вона про книжки розказувати мало хто вміє.

«У кожного має бути своя супер-сила», - тут же каже на це Катя.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У Луцьку облаштовують літній майданчик для стрільби з лука. ФОТО
Наступна новина Тепло, але з вітром: якою буде погода в Луцьку у середу, 24 квітня
Останні новини
Схожі новини