Найбільша радість в житті журналіста – знайти людину, що надихає, і розповісти світу її історію. Інколи для цього достатньо одного повідомлення у Фейсбуці: «Привіт. Давай зробимо інтерв’ю». Інколи – потрібні місяці листувань та дзвінків. І те, і те варте кінцевого результату.
Люди різні. Одні злять, розчаровують, інші – викликають захват і мало не закохують в себе. Розкривати їхні характери, показувати слабкості та сильні сторони – те, що ми, на «Першому», любимо найбільше.
Ось десять цьогорічних історій, які ми вважаємо найкращими. Розміщені не за рейтингом, а хронологічно. Сподіваємось, вас вони надихатимуть так само, як нас.
«При мамі перуку не знімала». Історія засновниці Фонду боротьби з раком Марії Адамчук-Коротицької
Марія Адамчук-Коротицька – засновниця благодійного фонду «Стопрак», який першим на Волині взявся системно допомагати дітям з онкологічними захворюваннями. Мета була проста і складна водночас – зробити все те, що не змогла держава.
Наприкінці 2020 року фонд пережив ребрендинг, отримавши назву «Фонд боротьби з раком» і новий напрямок роботи – популяризацію обстежень для виявлення раку на ранніх стадіях та успішного його лікування у дорослих.
Саме цим Марія Адамчук-Коротицька хотіла займатися ще 10 років тому, коли вперше почула власний діагноз – рак молочної залози. Будучи вдруге вагітною і маючи на руках однорічного сина.
«Першому» Марія розповіла, як просто з пологового пішла на «хімію», і чому взялася допомагати іншим ще під час лікування.
Авторка: Віта Сахнік
Масажист. Історія Саші Каптура, який не бачить світ, але бачить ціль
Саші – 24. Він звичайний луцький хлопець. Мрії у нього – незвичайні. Саша Каптур мріє мати свій масажний кабінет і щодня чути від людей: «Дякую, мені значно краще».
Він робить масажі людям у своїй кімнаті, тримає там ідеальний порядок, у вільний час слухає численні курси та семінари, вчиться грати в шашки, складає кубик Рубика, вперто освоює гру на гітарі, слухає аудіокниги Ніка Вуйчича.
Саша не бачить світ навколо себе, але чітко бачить свою ціль. На заняттях в УТОСі Олександр Каптур освоїв шрифт Брайля. Там уперше зрозумів, що таке масаж, бо при організації проводили курси. Відтоді він мріяв зробити це справою свого життя.
І зробив – за кілька місяців після виходу цього тексту ми розповіли продовження історії: Саші вдалося знайти роботу.
Авторка: Олена Лівіцька
Пацієнти впізнають їх по очах. Люди, які рік борються з епідемією
Вони бачать, як на вході прощаються родичі. А раптом, це остання зустріч? Бачать, як починають легко і без надриву дихати ті, на кого вже й не сподівались. І, як помирають ті, в кого, здавалося б, попереду ще багато років.
У березні ми розповідали про лікарів, медсестер, санітарок (так, частіше доглядом займаються саме жінки), які вже рік працюють на передовій. У тимчасовий ковідний шпиталь, відкритий в корпусі №2 Волинської обласної клінічної лікарні у селі Боголюби під Луцьком, досі привозять найтяжчих хворих зі всієї області.
Цей текст – не про статистику і сухі цифри: стільки-то госпіталізовано, стільки-то померло. Він про людей, які тяжко працюють, і їхнє сприйняття епідемії.
Авторка: Віта Сахнік
Кермувати без ніг. Як луцька автомайстерня допомагає людям з інвалідністю зі всієї України
Автомайстерня «Поршень» створена у Луцьку людьми з інвалідністю і для людей з інвалідністю. Вона переобладнує автомобілі на ручне кермування, ремонтує їх, а також працює з інвалідними візками. Простіше кажучи, допомагає людям бути мобільними і не залежати від помічників. І це – за «символічну» ціну. Засновник майстерні Валентин Шабунін каже, тут платять лише за використані матеріали і запчастини.
Валентин Шабунін «на ти» з автомобілями з дитинства. Має освіту інженера-механіка, працював у цій сфері. 14 років тому, у 2007-му, він потрапив в аварію і зламав хребет. Тепер пересувається на візку.
«Після аварії мені казали: «Ти, напевно, за кермо більше ніколи не сядеш. Але я запевнив, що з машинами буду постійно. Хоч авто мені біди зробило, але то нічого – таке життя».
Відтоді чоловік допомагає повернутися за кермо тим, хто як і він, втратив здатність кермувати у традиційний спосіб.
Авторка: Віта Сахнік
«Вчора пропонували нам каву, а сьогодні кричать: давітє іх». Історії вартових луцького неба
204-та бригада тактичної авіації з 2018 року дислокується у Луцьку, хоча корінням – «севастопольська». На окупованій території у багатьох залишились сім’ї, родичі, друзі і добірка спогадів за кілька десятків років...
Під час анексії Криму 28 лютого 2014 року аеропорт Бельбек, де тривалий час дислокувалася бригада, захопили російські війська. Військові без зброї, з прапорами у руках, співаючи гімн України, рушили у бік озброєних бойовиків. Росіяни стріляли біля ніг українських військових, але наші йшли. Йшли і співали рядки славеню...
Вони, як і у 2014-му, залишилися вартовими нашого з вами неба, але тепер живуть у Луцьку. Кажуть, відсіч ворогові готові дати у будь-який момент. Луцький аеродром, з їхніх слів, – один із найкращих в Україні. Направду, залаштунки авіації виглядають доволі масштабно та кремезно, але – з душею. Та й загалом – тут усе з душею. І спокоєм. Попри неймовірний шум залізних ластівок.
Історії вартових – про незламність та бойовий дух.
Авторка: Юлія Галецька
«То вулиця Бандери тепер? Боже, як це прекрасно». Луцька розмова з Оксаною Забужко. #МІСТО НАТХНЕННЯ
Ми шукали з Оксаною Забужко її першу адресу, її перший кінотеатр, говорили про перший похід у хлібну крамницю. Говорили про Луцьк, Волинь, складні теми, які тут чуються. Про те, чому вона не пошкодувала часу на першу луцьку літературну резиденцію, чому вона живе тут тиждень і чи встигає бути з містом наодинці.
- У вас є у цьому місті свої місця? Свої і тільки свої маршрути? – запитала авторка Олена Лівіцька.
- А ви точно готові про це чути? – запитала вона.
«Так могла запитати тільки Оксана Забужко», - чомусь подумалося тієї миті. Одна з найвідоміших українських письменниць сучасності, інтелектуалка і та, яка своїм потужним словом, голосом нині звучить гучніше багатьох інших в цій країні, на фронтах цієї країни і поза нею.
Та, яка не цурається свого луцького коріння, а радше навпаки.
Текст про її дитячі спогади та «свої» місця.
Авторка: Олена Лівіцька
«Я їхав до Бога, а потрапив...у рабство». Анонімна історія. #ТОРГІВЛЯЛЮДЬМИ
Кремезний чоловік з декількома татуюваннями. Хрипучий голос. Пронизливий погляд. Здається, ніби ніхто і ніщо не здатне його зламати.
Ми зустрілися у Волинському обласному центрі соціально-психологічної допомоги. Там він перебуває, бо все ж знайшлися обставини, які зламали його. Має більш як п’ять судимостей. Зараз переховується у притулку. Боїться, і це показують його очі. Про це мовиться між рядків. У нього немає рідних, житла, документів. Він просто чоловік, у якого з особистого – лишень ім’я, і те – не задокументоване.
Думаєте, рабство – це щось з підручника з історії? Ця історія спростовує упередження.
«Голуб на вулиці більше їсть, ніж нам там давали. Ще два рази на тиждень влаштовували піст - у понеділок та п’ятницю ми не їли взагалі, пили лише воду. Казали: моліться, і терпіть, - Бог пошле. Хоча я бачив, як у них самих столи ломилися від харчів».
Авторка: Юлія Галецька
«Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ
Це був час, коли вся Україна заговорила про те, що «посьолок Новгородське» на Донбасі, геть під фронтом, пропонують перезвати на Нью-Йорк. Бо так колись це селище називали аж до жовтня 51-го.
У 1945-му вони з мамою, братом та бабусею вийшли в Нью-Йорку на станції з товарняка. Їй було 11. Мама дістала з вагона їхню важку дерев’яну скриню. Скриню, в яку вмістилося їхнє ВСЕ до депортації.
Тепер та скриня стоїть у коморі в селі Садів на Волині.
Історія баби Ліди про її Нью-Йорк – це історія про депортацію. Про вирваних з корінням з етнічних українських земель, про купки гною, про неповернення. Про Волинь і Донбас, які у її клуночку зі старими фотографіями досі єднають кілька світлин. Просто баба Ліда одна з тих, чиї долі перемололи великі політичні «компроміси».
Вона розуміє, що ніколи туди не повернеться. І знає, що історія Нью-Йорка – це трохи ще й історія депортованих із Холмщини. Дехто із них досі там.
Авторка: Олена Лівіцька
Нейрохірург зібрав 700 тисяч гривень на ремонт операційної: «Я не вірив, що держава допоможе»
Очільник відділення нейрохірургії Волинської обласної дитячої лікарні Михайло Ловга зробив ремонт в операційній без жодної гривні з державного чи обласного бюджетів. Натомість він зібрав понад 700 тисяч гривень у благодійників, вклав власні збереження й облаштував операційну, де тепер рятують дітей зі всієї України. Чому? Бо хотів працювати у гідних умовах, які дозволяють проводити багатогодинні складні операції.
«Це було у жовтні 2019 року. Ледь ми створили відділення, набрали мінімальний штат, як 1 листопада я мусив бути в США на тримісячному стажуванні. Було зрозуміло, що це ідеальний час для ремонту операційної, бо ж хірурга на місці немає, а відповідно приміщення простоює. Така нагода могла більше не трапитися», – пригадує Михайло Ловга.
Так почався ремонт на відстані тисяч кілометрів без грошей і чіткого кошторису. Історія про віру і наполегливість, які допомагають робити «неможливе».
Авторка: Віта Сахнік
«Я 10 років жив тут без органу. І це найважче». Єдиний луцький органіст Петро Сухоцький
Він - титулярний луцький органіст Петро Сухоцький. На 11 років молодший за свій орган у костелі.
Саме заради можливості грати на органі чоловік приїхав у Луцьк у 90-му. Луцьк тоді був «всякий», каже. У Старому місті бігали зграї собак та були величезні баюри. Органну залу, яку мали відкрити у стінах кірхи, так і не відкрили. Він лишився викладати у музучилищі, де колись була Луцька тюрма, а на площі під замком вирували перші мітинги за Незалежність.
...Пройшло 30 років (точніше - вже й 31). 10 із них Петро Сухоцький жив без органу. Його концерти чули в Німеччині, Польщі, Італії, Білорусі, Латвії, Естонії, Австрії… Тепер він - один із небагатьох людей в Україні, які ремонтують органи. Він ремонтує найстаріші із них у різних містах, а найперше - свій рідний, знає його - «до останнього подиху» (орган таки дихає, якщо розібратися).
Крім того, що виступає з концертами і навчає студентів училища культури і мистецтв у Луцьку, щонеділі грає у костелі. Почути Сухоцького можна, просто якось відкривши двері старезної споруди у Старому місті і втрапивши на месу.
Авторка: Олена Лівіцька
Далі буде…
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
