У світі вже навчилися виготовляти з недоїдків – електрику, із пластикових пляшок – взуття, меблі і навіть велосипеди, а із упаковок з-під соку та молока – дорожнє покриття… Над тим, як зменшити кількість сміття і відходів працюють кращі світові «уми», адже планета – переповнена. Не стоїть осторонь і бізнес. Виробництво прагнуть зробити безвідходним, аби те, що викидають з одного цеху ставало сировиною для іншого…
У Луцьку є завод, де теж вирішують такі глобальні завдання. Десятиріччями відходи від виробництва цукру на Гнідавському заводі віддавали на корм свиням та коровам. А сьогодні це – цінна сировина, з якої виготовляють стратегічно важливий для України продукт – біоетанол. Далі тут планують наступні кроки для зменшення відходів: виготовлення біогазу і навіть електрики…
Що таке цей біоетанол і чому він є стратегічно важливим? Як з невеличкої пробірки за тиждень утворюється десятки тисяч літрів дріжджів? І чому мер Львова Андрій Садовий назвав завод «найбільшим самогонним апаратом, який бачив»?.. Читайте у репортажі із луцького підприємства «БІО ПЕК».
Трохи історії… із «запашком»
«Ви, напевно, не знаєте, але у Луцьку є цукровий комбінат, який виробляє 20% ринку біоетанолу для України. Це дуже круто!» – сказав міський голова Львова Андрій Садовий, коли його запитали, чим займався під час чергового візиту до Луцька…
А й справді: чи знають лучани, що в їхньому місті працює таке унікальне виробництво? Про завод, швидше за все, чули, але – навряд чи в контексті унікальності.
Навесні 2017 року, щойно запрацювало підприємство «БІО ПЕК», трапився неприємний інцидент. Відходи від виробництва зливали на очисні споруди Гнідавського цукрового, і звідти почався неймовірний сморід. Влада відразу заявила: треба закрити завод, бо засмородили місто… та, зрештою, з’ясувалося: винна саме недалекоглядність влади. Іще з 50-х років на очисні споруди заводу зливали нечистоти з прилеглих мікрорайонів і сіл, і зрештою усе це назбиралося до такої межі, що «вибухнуло» смородом. Вина заводу була лише в тому, що почали зливати на власні очисні поля більше відходів, бо замість одного – цукрового – тут тепер з’явилося два виробництва.
Зараз завод працює на повну потужність: цілодобово, в чотири зміни. Біоетанол, який виготовляють, продають для хімічної промисловості та українським виробникам бензину (серед покупців – «Укрнафта» та БРСМ) . У бензині, яким заправляють українські автомобілі, має бути 5% біоетанолу. Такою є законодавча вимога, затверджена у 2017 році.
Біоетанол зменшує кількість шкідливих викидів, а також – зменшує потребу у нафті, яка – недешева і не своя, імпортна… В США, наприклад, біоетанолу в паливі має бути до 30%, в Європі – 5-10%, а в Бразилії уже взагалі заправляють автомобілі тільки біоетанолом. Україна теж буде збільшувати вміст біоетанолу, який називають пальним майбутнього. Це – зменшить залежність України від імпортної нафти та шкідливий вплив на екологію. Але поки «біоетанольну» ініціативу блокують, адже багато впливових людей в Україні мають нафтовий бізнес.
Перший приватний
Луцький завод – перший приватний, який виготовляє біоетанол. В Україні є ще кілька подібних виробництв, але вони – державні і працюють на базі спиртогорілчаних підприємств.
«З’явилась ця задумка для того, щоб покращити рентабельність цукрового заводу. Після виготовлення цукру лишалася меляса. Частково ми її продавали фермерам на корм свиням і коровам, а частину у нас почали купувати закордон – для виготовлення біоетанолу. То чого б самим його не виготовляти? Зараз ми не тільки повністю використовуємо свою мелясу, а й забираємо з інших цукрових заводів: з Радехівського, Мар’янівського», – розповідає перед екскурсією виробництвом директор «БІО ПЕКу» Олександр Ксенджук.
Знайомство із заводом починаємо з «апаратної». Тут за комп’ютерами двоє працівників стежать за усіма процесами.
«Виробництво – повністю автоматизоване, але треба добре стежити за температурою, тиском, концентрацією речовин… через найменшу помилку може зіпсуватися весь процес», – пояснює начальник зміни Олександр Тимощук.
Олександр Тимощук, як і значна частина колективу, прийшов сюди із Луцького спиртогорілчаного комбінату.
«У 2016 році нам запропонували, і ми цілою командою перейшли на «БІО ПЕК». Одинадцять чоловік… Спиртогорілчаний працював нерегулярно, тут побачили кращу перспективу. Набрали ще працівників. Колектив, який зібрали в 2016 році, а це – майже 90 людей, увесь і залишився. Від нас пішов тільки один слюсар-електрик», – додає заступник директора з виробництва Ігор Баранчук.
Процес – на п’ять поверхів
Йдемо на виробництво. В повітрі – легкий «п’яний» запах, схожий на квас чи перепалену каву.
«А можна за день цього надихатись і сп’яніти?» – питаю. Сміються, і запевняють, що – ні.
«Усі посудини – герметичні, працівники навіть не контактують ні з сировиною, ні з продуктом… Ви ж чуєте: запах ледь помітний», – коментує начальник зміни Олександр Тимощук.
Спершу – п’ятий поверх. Тут, кажуть працівники, усе починається. У великих чанах – дріжджогенераторах – вирощують дріжджову масу. Без дріжджів – бродіння не буде.
За тиждень із 5 літрів біомаса збільшується в тисячі разів і заповнює дріжджогенератор, розмір якого – 60 кубів.
На четвертому поверсі – нижня частина дріжджогенераторів (у висоту вони займають два поверхи заводу).
Поверхом нижче – шість величезних бродильних чанів (об’єм – по 135 кубів, а це – як простір двокімнатної квартири). Сюди потрапляє нарощена дріжджова маса, додається меляса і вода, і починається процес бродіння.
Маса бродить, перетікає з одного чану в інший, і на виході – отримують бражку міцністю 11%.
«Серце» заводу або дуже великий «самогонний апарат»
На нижньому поверсі, кажуть – «серце» заводу. Офіційно це – відділення дистиляції та обезводнення. Але для гостей, які не зовсім «в темі», розшифровують: саме отут і є той великий «самогонний апарат», який відділяє спирт.
«Коли під час візиту сюди потрапив Андрій Садовий, то жартував, що ще такого великого самогонного апарату не бачив…» – розповідає Олександр Ксенджук.
Директор заводу каже: гостей приймають часто. Приміром, недавно була делегація з Австрії. Приглядалися до луцького біоетанолу. Продукт підійшов за усіма параметрами і готові були б підписувати контракт… та українські закони поки не дозволяють продавати біоетанол закордон.
Коли від бражки відділились спиртовмісні пари, лишається барда. Це слово теж знайоме багатьом лучанам: саме барда нібито викликала сморід, потрапивши на відстійники цукрового заводу.
«Дріжджі – це живі істоти, вони помирають уже при температурі 50 градусів. У нас на виробництві дріжджі проходять температуру більше 100 градусів – ви щойно це бачили в дистиляційній колоні. То як дріжджі могли попасти на відстійники і бродити? Бродило зовсім інше… те, що і в сільських туалетах бродить, як довго не чистити», – кажуть на заводі.
«Коли завод зупинили під час того скандалу, ми дуже переживали. Мелясна барда не є агресивним продуктом і не має неприємного запаху. Було образливо, бо ми розуміли, що причина – не в нашій роботі, але ніхто не хотів розбиратися. А зараз щодня їжджу по вулиці Мамсурова – там такий запах… чути ж, що то запах фекалій і стоїть на весь район», – розповідає Ігор Баранчук. (На вулиці Мамсурова розташований люк, куди асенізаційні автомобілі зливають усі рідкі відходи із сільських туалетів, вигрібних ям з приватного сектора, різних виробництв – ред.).
Зараз барду із заводу забирають фермери. Уже дослідили: це надзвичайно цінне добриво.
* * *
Увесь цикл виробництва біоетанолу – від завантаження дріжджогенератора до отримання готового продукту – займає близько тижня.
На заводі – багато планів. Наступним етапом тут хочуть встановити біогазові установку, щоб відділяти від барди біогаз. А це – альтернатива дорогому російському газу. Якби усі українські цукроварні пішли таким шляхом, це б стало серйозним кроком до енергетичної незалежності України.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
