Андрій Присяжнюк – відомий в Україні стрітартер. Десятки його робіт прикрашають Луцьк. Характерні коти, Маленький принц на стіні хлібзаводу, лелека на житловому будинку, тризуб у центрі міста, сова – на сільській школі у Ратнівському районі… А ще Андрій Присяжнюк – організатор одразу двох фестивалів графіті: «Алярм» і «Поліхрома», під час яких до Луцька з’їжджались десятки вуличних художників, та засновник галереї сучасного мистецтва 4/8, що у Сіті-парку.
В інтерв’ю «Першому» Андрій Присяжнюк розповів, чи можна заробляти лише мистецтвом та чому не варто говорити, що в Луцьку немає куди піти.
«КОЛИ Я ПОЧИНАВ, БУЛИ ПРОБЛЕМИ З ГОПНИКАМИ І МІЛІЦІЄЮ»
– Розкажи, як все починалось. Ти завжди хотів малювати?
– Мій тато художник і я малював з дитинства. Навіть в школі за партою під час уроків. Я вчився в художній школі, потім – в училищі культури, Інституті мистецтв, правда кинув його не закінчивши. Паралельно завжди вчився на вулиці. Мені пощастило і я ніколи не чув: «Досить цим займатись, шукай серйозну професію».
В художній школі я був в одному класі з тепер відомим художником Андрієм Кальковим. Разом з ним та ще кількома хлопцями ми створили першу банду графіті-художників. З ними вже з 5-6 класу я почав малювати на вулиці. Звичайно, це були не дуже малюночки. Теги, тобто надписи, трафарети.
– Написи, схоже, досі актуальні. Їх немало на луцьких стінах.
– Насправді, Луцьк – доволі чисте місто в плані графіті. Переважно лучани, які їх малюють, роблять це усвідомлено. На вулицях дуже мало тегів. А якщо і є, то здебільшого на пошкоджених стінах. Гарні площі художники стараються не зачіпати. У нас є люди, які псують будівлі, але також є багато срітрайтерів, які розуміють, що роблять.
Ясна річ, що жодне сучасне місто не може бути без графіті. Якби хтось потрапив в місто без графіті, він подумав би, що це якийсь радянський простір. Коли не було графіті, руки в людей все одно тягнулись до того, щоб писати на стінах. «Тут був Вася», щось на букву «х» і таке інше.
– Коли ти починав, як люди реагували, доводилось ховатись, малювати вночі?
– Коли я починав це робити, а це було в дуже юному віці, ми з друзями ховались, але все одно мали постійні проблеми з гопниками у 33-ому і 40-ому мікрорайонах. І від міліції тікали. Якось хлопці навіть в Стир під лід провалились. Коли нам було по 13-15 років, це все здавалось дуже серйозним і небезпечним.
Був випадок, коли в Рівному працівниця залізниці викликала міліцію, бо подумала, що ми розкручуємо колії. Тоді нас затримали, але ми з друзями скинулись, віддали всі гроші, які в нас були, і міліція нас відпустила.
«ХОТІВ НАМАЛЮВАТИ СОРОКУ, АЛЕ МЕНІ СКАЗАЛИ, ЩО ЦЕ СИМВОЛ ДИЯВОЛА»
– Твої коти дуже характерні і впізнавані. Звідки взявся цей образ?
– Кіт – це образ, який дає мені можливість відпочивати. Колись одна дівчина називала мене котом. І я в якості жарту вирішив намалювати такого кота.
Ніколи не рахував їхню кількість і не буду цього робити. Це просто робота нашвидкоруч, для розваги.
– Як думаєш, вони могли б стати неформальним символом міста? Все-таки коти значно оригінальніші, ніж кликуни, які фактично передерті з вроцлавських гномів.
– Я до цього нейтрально ставлюсь. Будуть – добре, ні – теж непогано. Активісти пропонували зробити якийсь туристичний маршрут з графіті, але я до цього скептично ставлюсь.
Я не люблю активістів, які вибивають бюджетні гроші на якісь проекти. Зазвичай вони займаються не своєю справою. А через це усі їхні проекти приречені на провал. Це те саме, якби я не був художником, не займався б нічим пов’язаним зі стріт-артом, і раптом захотів би зробити галерею. Її просто поставили б і все – ніякого розвитку вона не мала б. З часом всі просто втратили б до неї інтерес.
Так само з активістами. Вони, наприклад, інженери, а придумують проект, який стосується музики. Є випадки в Луцьку, коли гроші були витрачені просто на вітер.
– Ти працюєш з комерційними замовленнями. Завжди замовники довіряють і дозволяють малювати, що ти хочеш?
– Бувають замовники, які думають, що ти повинен малювати тільки так, як вони скажуть. Звичайно, тоді якість роботи гірша. Люди ніби запрошують художника, але бояться йому довіритись. Там, де зараз лелека, я спочатку хотів намалювати сороку. Але мені сказали – вона ж краде, це ж символ диявола… Я не знаю, звідки в людей беруться такі страхи. Для мене будь-яка тварина – це просто тварина. Цей символізм треба ламати, бо часто замовляють намалювати соняхи, лелек, дівчат у віночках – шароварщину загалом.
– Коли ти малював сову на стіні школи у Забродах, тебе не просили намалювати ті ж соняхи?
– Там трохи інша історія. У випадку з школою замовником була будівельна компанія, яка займалась ремонтом. Хоча директор школи, як тільки я приїхав, почав допитуватись, чому ялинки будуть чорні. Ми піввечора сварились. Я пояснював, що знаю, що роблю, а він пояснював, що знає, що говорить. В результаті я сказав йому вирішувати ці питання із замовником, а я просто малюватиму.
Найцікавіше, що про ці чорні ялинки я тиждень слухав ще й від дітей, навіть, коли вони ще не були намальовані. Видно, вчителі говорили між собою, діти це все чули і їм вже наперед не подобались темні ялинки. Це показує, що навіть не усвідомлюючи цього, дорослі дуже сильно впливають на формування думок та асоціацій у дітей. Варто задуматись над тим, що можна, а чого не можна говорити при дітях, аби не спотворювати їхній світогляд.
А от, коли я вже намалював, всім все сподобалось. Навіть директор сказав, що він був неправий і ми розійшлись з миром.
– Є щось, що ти не погодився б малювати ні за які гроші?
– Я не хотів би, щоб мою роботу використали в політичній кампанії, а все решта – нормально. Я не працюю з неадекватними людьми. Часом на етапі спілкування бачу, що щось не так, і відмовляюсь.
– Якби умовно представники партії Олега Ляшка попросили в офісі намалювати їхнього лідера у повний зріст. Погодився б?
– В їхньому офісі погодився б. Це ж їхня територія, де я не впливаю на думку людей своєю роботою. А от на вулиці не погодився б.
До мене зверталось ОСББ, просило намалювати на стіні дерево. Я тоді відмовився, бо розумію, що потім це дерево будуть асоціювати зі мною, з моїм ім’ям. Я ж не поясню всьому світу, що я його не хотів малювати, а намалював просто заради грошей. Робота там зроблена якісно в плані розпису, але їдеї і сюжету немає. Художньої цінності ніякої.
Я можу собі дозволити відмовлятись від замовлень, які мені не подобаються.
– Ти розмальовував графікою стіну у новому луцькому закладі МOJO. Працюєш у такому стилі чи це щось нове?
– Роман Хорзов (власник комплексу MOJO, - ред.) показав картинку і сказав, що йому таке треба. Я ж намалював. Це не була моя ідея, але я погодився на замовлення, бо для мене це було щось нове і певний виклик. Хотілось це зробити, щоб мати в арсеналі навики для такої роботи. Спочатку навіть не знав, як це намалювати. Але почав і навпомацки таки зробив.
– Коли ти в Луцьку малюєш, береш якийсь дозвіл в міській раді? Як це працює?
– Зараз великої потреби в цьому немає. Є замовники, які дозволяють малювати свої роботи на видних місцях. Той же лелека – у прохідному дворі на вулиці Огієнка, на сусідній стіні – кіт, якого видно з дороги. Також я організовую фестивалі, на яких маю можливість малювати все, що завгодно.
Раніше співпраця з містом була. Я не знаю, як покійний міський голова Микола Романюк особисто ставився до моєї творчості, але принаймні він підтримував її. Коли малював тризуб біля гімназії №4, мені допомогли фінансово. А після того, як в місті не стало мера, я втратив зв’язок з владою. Хотілося б розуміти, з ким працювати далі.
– Комунальники або власники приміщень замальовували твої роботи?
– Бували випадки, коли я вночі робив графіті. Вдень приходив фотографувати, а його вже замалювали. Але через деякий час цю ж стіну розмальовували якимись каракулями, які вже ніхто не замальовував.
При тому, що нелегальні роботи я зазвичай роблю на стінах, які або в жахливому стані, або не є цінністю і знаходяться в хащах. Там я малюю для себе, для відпочинку, не для людей.
Одного разу я намалював кота на пам’ятці архітектури – Будинку офіцерів. В Фейсбуці піднявся невеликий скандал. Але ця будівля в такому стані, що через два дні може просто впасти. І те, що я привернув до неї увагу, це плюс. А захисники спадщини придерлись до того, що я замалював пару пісюнів. Їх чогось ніхто не бачив. Взагалі, які претензії до мене можуть бути, якщо діти туди ходять траву курити і цього ніхто не бачить? А ті стіни в такому стані, що дитина і травмуватись може. Оце проблема, а не моя робота.
– Графіті вигорають на сонці, осипається штукатурка, на якій вони намальовані. Скільки живуть вуличні роботи?
– Ще не зафіксовані такі випадки, щоб робота зникла від старості. Я бачив роботи обсипані, вигорілі, але зазвичай вони або замальовані, або перемальовані заново. Років п’ять точно може зберігатись. Я свої роботи не реставрую. Думаю, стріт-арт не повинен жити вічно на стінах, з часом він повинен зникати.
«ЯКЩО З СТАРИМ РИНКОМ ТАКЕ ЗРОБЛЯТЬ, Я ПОЇДУ З ЛУЦЬКА»
– Як тобі реклама у Луцьку? Забагато чи терпимо?
– Реклама набагато більше спотворює місто, ніж графіті. Навіть неякісне графіті – якісь каракулі, виглядають органічніше, ніж будь-який білборд чи сіті-лайт.
Реклама й так очі ріже, а лавки з рекламою на них – взагалі убожество. З нормальним міським головою такого бути в принципі не може. Я розумію ще сіті-лайти на проспекті Волі, але ці щити на лавках – це жлобство. Це не лавка заради лавки, а лавка заради реклами. Дуже великий мінус для туристичного міста. Одного разу не звернув увагу і випадково сів на таку. Довго не міг зрозуміти, чому на мене всі так дивляться. Глянув на себе – все ж ніби нормально, ніде невимазаний. Обертаюсь, а за мною: «Христос Воскрес» і ще якась інформація.
Вивіски у Луцьку теж жахливі. Вже давно є зразки того, як повинні виглядати вивіски в історичних частинах міст. Це просто букви без фону. Вони не кидаються в очі, не псують вигляд будівель. А в нас всі роблять світлодіодні вивіски, які закривають півбудівлі. Та ще й різних кольорів. Все, щоб було, як у Лас-Вегасі.
Так, є місця, де може бути реклама. Це спальні райони, наприклад. Але, якщо ми говоримо про туристичні маршрути, і вони обліплені цим всім з ніг до голови, то це жахливо. Більше того – графіті немає де малювати (сміється, – ред.).
В кожного на першому поверсі вибиті двері, сходи змуровані. В усіх – різного кольору, форми, стилю. Як нетрі в Індії. 90% людей, які щось відкривають, ідуть у відділи, які це все контролюють, і вирішують питання конвертом.
– Що думаєш з приводу Старого ринку, що з ним можна зробити?
– Звичайно, що той вигляд, в якому він є, неприйнятний. Я не архітектор, але історично завжди в центрі міста був ринок. Тому загалом ринок на цьому місці – це нормально. Я б його облагородив, частину забрав би. Ринок можна зробити таким, що туристи виглядатимуть з вікон замку, щоб подивитись на нього.
Він може бути переформатований мало не на туристичний ринок, де будуть продаватись сувеніри. А частина може бути тим самим сквером з фонтаном, грубо кажучи.
Ті ж проекти, які я недавно бачив, де пропонували побудувати торгові центри в формі Замку Любарта – це жах. Якщо таке буде, то я взагалі з Луцька поїду. Не треба бути архітектором, щоб зрозуміти, що це роботи студентів.
«У НАС ВЖЕ СТІЛЬКИ ВСЬОГО Є, ЩО ПРО ПОЛОВИНУ ЛОКАЦІЙ НАВІТЬ ЛУЧАНИ НЕ ЗНАЮТЬ»
– Є плани щодо фестивалів стріт-арту?
– Поліхрома буде в «Адреналін Сіті» ближче до весни. Думаю, познімаємо частину банерів і розмалюємо фасад. Фестиваль «Алярм» я в Луцьку не проводив уже два роки, тому що немає постійного партнера, який погодився б його фінансувати. Натомість я проводжу його в Одесі. Там такий партнер є.
– Як тобі Музей сучасного українського мистецтва Корсаків, який відкрили цього року?
– Мені дуже подобається – він крутий. Це велика площа з великою кількістю хороших робіт. Локація, аналогів якої немає в Україні. Дехто каже, що він далеко від центру і це погано. Але думаю, що для туриста, який приїхав відпочивати, буде неважко витратити 60 гривень на таксі в одну сторону. Тим більше, що швидше за все він буде не сам.
Є така думка, що в нашому місті немає що показувати туристам. Але вона застаріла. Мені здається, у нас вже стільки всього є, що про половину локацій навіть самі лучани не знають. В нас є що показувати і куди ходити.
– Який твій топ місць у Луцьку?
– Ясна річ, що Старе місто з усіма його локаціями. Замок Любарта буде завжди об’єктом №1. Ніхто не зробить нічого такого, що могло б переплюнути його. Навіть, якщо, не дай Боже, колись щось трапиться і замок впаде, це все одно буде топ локація.
На Старе місто можна виділити цілий день. Якщо не пробігтись галопом, а в замку піти на екскурсію, зайти в костел, підземелля, детально все роздивитись.
Друга локація – Будинок скульптора, третя – Музей Корсаків.
Галерея 4/8 точно у списку топ-5 локацій. Для міста це неймовірно крутий проект. Експозиція змінюється кожні два місяці – всього було вже сім.
Ця галерея складається з чотирьох стін. Умовно куб, але відкритий для взаємодії з людьми. Здебільшого тут працюють художники не з Луцька. Зараз вже є довга черга охочих щось своє намалювати. Я сам хочу реалізувати свій проект, але навіть не знаю, куди «вклинитись». Мабуть, на початку весни, коли ще холодно і ніхто не захоче їхати.
Є подібні штуки в світі, але аналогів немає ніде. Цією галерею багато хто цікавиться і люди, які розуміються на мистецтві, дуже великий інтерес проявляють саме до неї.
Хоча більшість людей не розуміють суті та ідеї цієї галереї і просто фотографуються для аватарок у соцмережах. А суть якраз в тому, щоб люди цікавились мистецтвом і розуміли різні види та форми вираження.
«В МЕНЕ Є РОЗУМ, ЩОБ ТУТ ЗАРОБЛЯТИ»
– Багато творчих людей виїжджають з Луцька. Кажуть, тут їх не розуміють, мало платять. В тебе такі думки виникають?
– Я можливо ще колись виїду з кінцями з міста. Але поки тут є все, що мені потрібно. Все, що є навколо мене, я створив собі сам. Фестивалі я роблю, галерея – моя ідея, комерційні роботи – те, над чим я дуже довгий час працював. В принципі сам створив попит на свої роботи.
Навколо себе я створив клімат, в якому мені комфортно. Чому мені кудись їхати? Можна їхати за кордон, можливо, заробляти трохи більше грошей, але ким там бути? Прибиральником чи на СТО працювати? В мене є розум, щоб тут заробляти.
Хоча я свого часу був різноробочим – працював в рекламній фірмі, лазив по люльках і клеїв білборди, міняв вивіски в бушлаті. Я собі уявляв, що ми з напарниками – мисливці за привидами, тому що нас було четверо і на нашій машині були драбини, різні знаряддя. Загалом я рік працював так, ще чотири роки – на заправці оператором.
На заправці робота фізично важка, до того ж потрібно багато рахувати. Якщо десь помилишся – можеш влетіти на дуже велику суму. Але на цій роботі можна працювати «від дзвінка до дзвінка». Коли я виходив за межі заправки, я забував про неї і жив своїм життям. А тепер я постійно живу роботою. Я лягаю спати – думаю про роботу, прокидаюсь – думаю про роботу, не можу просто піти в відпустку і переключитись. Малювання – це теж непросто, але мені воно подобається і приносить задоволення.
– Кажеш, що можеш таки поїхати. А куди?
– Я думав про переїзд до Києва і Одеси. Більше – до Одеси. Ця ідея досі жива, тому що мені це місто дуже подобається, мені здається, в нього великий потенціал, який не використовується.
При цьому Луцьк – неймовірно круте місто зі своїм потенціалом. Трохи менше дурнів і буде все ок. Воно стрімко розвивається і за дуже короткий час стане взірцем для багатьох міст України.
Розважальних закладів в нас на душу населення, мабуть, більше, ніж будь-де в Україні. В плані інфраструктури тут все дуже зручно. В Луцьку багато стріт-арту, а відповідно – туристичних локацій.
Текст: Віта Сахнік
Фото Романа Домбровського та Андрія Присяжнюка
Передрук заборонений
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
