Прямий ефір «Луцького радіо»

Виклали надгробками. Історія елітної вулиці у Володимирі-Волинському. ЗГАДАТИ ВСЕ

Виклали надгробками. Історія елітної вулиці у Володимирі-Волинському. ЗГАДАТИ ВСЕ

У Володимирі-Волинському є вулиця Василівська, яка  із міжвоєнних часів  змінилася до невпізнання. На цій вулиці раніше проживала українська інтелігенція, зокрема – родина Герштанських.

Про це повідомляє Віталіна Макарик у матеріалі газети Слово правди.

Матеріал подаємо без змін.

Із міжвоєнних часів  вулиця змінилася до невпізнання

Шляхи «Невидимого Володимира» привели нас зі співробітницею ДІКЗ «Стародавній Володимир» Орисею Вознюк туди, де мешкали українська інтелігенція –  на вулицю Василівську. Із міжвоєнних часів  вона змінилася до невпізнання. Лише давня церква-ротонда та декілька старожилів пам’ятають, як перешіптувалися верхівки високих ясенів і духмяніли барвисті квіти у саду Герштанських, як погойдувалися на хвилях Луги човники, а затишною вулицею прогулювалася молодь.

– Міжвоєнна Василівська мала зовсім інше планування – провулки, які від неї відходять, були «нарізані» вже в радянські часи, – розповідає Орися Вознюк. – Там, де зараз починається вулиця, було лише декілька хат, мешкали у них незаможні люди. А далі, ближче до церкви, землі належали отцю Даміану Герштанському. Ще кількадесят років тому про його садибу нагадували величезні ясени, але нині й від них нічого не лишилося.

Читати також: Як «радянська голота» знищила елітну вулицю волинського міста. ЗГАДАТИ ВСЕ

Даміан Герштанський помер, нащадків вивезли «совєти», територію поділили

Праворуч від церкви, унизу, був будинок священика. Він завжди належав тому отцю, який правив у той час у Василівській церкві. Втім, Даміан Герштанський і його велика родина мешкали у своєму будинку, який був центром їхнього доволі великого маєтку. Після того, як голова родини помер, а нащадків вивезли «совєти», цю територію поділили на шість ділянок, на яких побудувалися різні люди. Від будинку Герштанських нічого не лишилося. Певний час про нього нагадували високі ясени, та й ті потім зрубали.

А в міжвоєнні роки у затінку ясенової алеї полюбляла прогулюватися молодь і сім’ї з дітьми. Великий сад Герштанських – з пишними квітниками й оранжереєю – був окрасою цього куточка міста. Сюди навідувалися гості, тут проводили час сини і доньки отця Даміана.

– Родина Герштанських була великою – у священика було восьмеро дітей – доньки Марія, Олена, Нонна, Галина, Віра й Надія та сини Володимир і Сергій, – розповідає Орися Вознюк. – Дружина отця Даміана померла при останніх пологах, тому їхнім вихованням він займався сам. Усім дітям дав хорошу освіту

Василівська церква протистояла утискам і ніколи не переходила в іншу конфесію

У міжвоєнний період католицизм сильно давив на православ’я. Але завдяки діяльності Даміана Герштанського Василівська церква зуміла протистояти утискам і ніколи не переходила в іншу конфесію. Мудрому, високоосвіченому й авторитетному священику українська громада довіряла представляти свої інтереси. Коли Володимир був у складі Російської імперії, його обирали в Думу, пізніше, за Польщі – у польський сейм. І там він активно відстоював проукраїнську політику. Через це польська знать, яка жила у Володимирі, дуже його не любила. Натомість українська інтелігенція часто збиралася у Герштанських – аби просто поспілкуватися з ним та його вже дорослими доньками.

Дівчата були розумні й талановиті. Олена Герштанська  прекрасно співала, перемогла  у пісенному конкурсі в Берліні, де у фіналі виконувала пісню із Федором Шаляпіним. Після цього вони листувалися, копії листів зберігаються у фондах історичного музею імені Омеляна Дверницького. Під час Другої світової Олена і її сестра Нонна були вивезені в Німеччину на роботу, а згодом – виїхали в Америку. Там Олена почала співати у знаменитому українському хорі Кошиця, який гастролював  у Європі й Америці. Згодом, разом із хором, осіла у Канаді. А Нонна залишилася у США, там вийшла заміж і народила сина.

Ще три доньки Даміана Герштанського померли і поховані у Володимирі, на Лодомирському цвинтарі.  Доля сина Сергія невідома. А от інший син, Володимир, одружився з Оленою Бабій і жив тут, у місті. У них народилося двоє дітей, син Володя і донька Сусанна. Родина берегла українські традиції і старі зв’язки, й багато уваги приділяла належному вихованню наймолодшого покоління. Маленьку Сусанну відправили на навчання до самого митрополита Андрея Шептицького у Львів.

Родині під час війни було непереливки. Дід – священик, мама – буржуазна націоналістка…

Але коли тут почалася війна, а потім прийшли «совєти», родині було непереливки. Авжеж, дід – священик, мама – буржуазна націоналістка… Сюзанну з батьками вивезли у Казахстан. Вона там досить довго жила. У Володимир повернулася уже під прізвищем чоловіка – Мерзлова. Працювала вчителькою і встигла записати спогади про довоєнне місто і свою сім’ю, які зберігає заповідник.

Після смерті Даміана Герштанського у церкві почав правити його далекий родич, теж із роду Герштанських, – отець Євген. Він жив у будиночку для священиків. Дияконом при ньому був Сушинський. Пізніше – Ковальський, відомий як місцевий дослідник-краєзнавець, викладав історію України у школах міста. Потім він відрікся від духовного сану, бо доньки його хотіли здобути вищу освіту, а за «совєтів» через батька-диякона мали б із цим проблеми. Ковальський мешкав також на Василівській, недалеко від будинку, де жив отець Євген Герштанський.

А за ним жили Жуйводи – родина, яка походила з козацького роду.  Наталія Назарівна Грабарчук пригадує, що у Жуйводів було два сина – Фадей і Микола. Перший прислуговував при Василівській церкві  і навчався в одному з київських університетів, але його доля склалася трагічно. А Микола все життя працював у спорткомітеті міста, брав участь в організації різноманітних змагань. Жуйводи мали ділянку землі, де вирощували городину на продаж, і в них можна було знайти найрізноманітніші і найкращі овочі й фрукти, які тільки могли побажати містяни.

Трохи далі за ними був красивий будинок з верандою, там мешкали Болдіни. Це була велика родина, багато дітей. І всі – дівчата. Спершу вони мешкали на Пілсудського (нині – Ковельська), у великому гарному особняку, який стояв там, де нині розмістилося відділення держказначейства. Але зрештою родина осіла на Василівській. Дівчата Болдіних були настільки освіченими, що вільно володіли багатьма іноземними мовами, читали  іншомовні книги. Та водночас коштів у сім’ї не вистачало: щоб поліпшити свій матеріальний стан, розводили кіз – тварини вільно паслися на трав’яних луках поблизу річки. «Отака там була козяча ідилія», – усміхається Орися.

У тому ж районі жила родина Гідзінських. Поруч з ними мешкав лікар-ветеринар, який був емігрантом. Прізвища його, на жаль, співробітниця заповідника не знає. Але сучасники згадують його як хорошого спеціаліста.

Жінок-«совєток» від корінних володимирянок відрізняли  відсутність смаку і гідності

Будинків, у яких мешкали всі ці родини, практично не збереглося. Світлин чи бодай описів, які б допомогли уявити, якими вони були, у розпорядженні заповідника нема. Зате, каже Орися, за розповідями старожилів можна відтворити інтер’єр типового помешкання української інтелігентної родини: «Обов’язковим предметом меблів у вітальні була етажерка для книжок, на якій, як дві святині, лежали Кобзар та Біблія. Звісно, на почесному місці висіли ікони – у кого одна-дві, а в кого й цілий іконостас. Шафа з дзеркалом (а в заможніших – трюмо) теж мали бути у вітальні. Серед «модних» у міжвоєнні роки елементів декору – фікус у горщику і клітка з канарейкою».

Навіть бідніші представники української інтелігенції відрізнялися особливим смаком, якоюсь такою гідністю як у тому, як облаштовували житло, так і в нарядах, у які вбиралися самі. «За цим і відрізняли приїжджих жінок-«совєток» від корінних володимирянок, – сміється Орися. – Ті могли вбрати парадну сукню з калошами. Або пальто на нічну сорочку – і піти так на ринок».

Ліквідувати єврейське кладовище –  вулицю Василівську виклали надгробками-мацевами

Нинішня Василівська – тиха симпатична вуличка, але колись, до війни вона  була особливо гарною. Чепурна, заквітчана, навесні  потопала в цвіту бузкових алей. Річка Луга підступала майже до горбочка,  який увінчує церква, і місцеві жителі тримали там свої прив’язані човни. Багато хто зі старожилів згадує, що річкою ходили невеличкі суденця. На Лузі постійно відбувалися спортивні змагання, перегони на байдарках і човнах. Це було захопливе і красиве дійство з нагородженнями для кращих спортсменів. А на Водохреща, навіть в радянські часи, багато хто ходив окунатися в ополонку. За Польщі ж водосвятні обряди відбувалися тут-таки, поряд із церквою.

Під час війни на Василівській стояли гармати. Біля церкви згори була хороша стратегічна точка, звідти відкривався широкий огляд. А  в час окупації в будинку Герштанських розквартирувалися німецькі офіцери. Після того, як у місті утвердилася радянська влада і прийшов указ ліквідувати єврейське кладовище, вулицю Василівську виклали надгробками-мацевами. І лише через багато років, коли цю дорогу розбирали, дехто з місцевих жителів зберігав мацеви й передавав у музей, наприклад, але були й такі, що мостили їх на своїх подвір’ях. Бо це вже були не ті давні, інтелігентні українські родини», – зауважує Орися.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Смертельна аварія під Луцьком: п’яний водій – екс-поліцейський. ВІДЕО
Наступна новина Газорозподільчі мережі України збиткові через дії Міненерго, – експерти
Останні новини
Схожі новини