Колись – вчителька фізики, зараз – бізнес-вумен. Лучанка Наталія Демченко заробляє на життя, виготовляючи зліпки.
Це гіпсові копії рук, ніг, губ та бюстів людей, на яких відтворені найменші лінії та згини.
Наталія каже, що вона – єдина майстриня в Західній Україні, яка займається цим професійно. Заснувала у Луцьку студію зліпків «Щаслива мить». Ось уже 7 років її виробами тішаться у різних куточках України.
«Легше зробити зліпок дитині, ніж її таткові»
У доробку Наталії найбільше зліпків, зроблених з рученят та ніжок дітей. Таким чином матусі намагаються зафіксувати миті з дитинства своїх малюків.
Наймолодшій дитині, з якою доводилось працювати, було лише чотири дні. Знімати форму майстриня ходила прямо в пологовий будинок.
«Я заходила під виглядом родички. Головне було прізвище правильно запам’ятати, - усміхається Наталія. – Чоловік замовниці стояв на коридорі на шухері. Все швидко відбувається, але лікарям могло не сподобатись. Медсестри, які це бачили, були захоплені».
Форму вона знімає за допомогою… водоростей. Це ламінарії, перетерті на порошок. Якщо змішати цей порошок з водою, утворюється тісто, схоже на гель. У нього й потрібно занурювати частину тіла. Головне зробити все дуже швидко, бо через 30 секунд суміш твердіє до консистенції гуми.
Наталія Демченко навчилась «вписуватись» у 10 секунд.
У зняту форму вона заливає гіпс. Згодом, коли зліпки підсихають, їх обробляє спецрозчинами, фарбує та оформлює у картину. Весь процес займає близько двох тижнів.
«Мені легше зробити відбиток дуже неслухняній дитині, якій рік, ніж її дорослому дуже слухняному татові, якому 40 років. Дорослим треба пояснювати, як тримати руку. А з дітьми я вже знаю, як працювати, щоб вийшло з першого разу», – ділиться секретами лучанка.
«Дивилась на зліпки і плакала»
Наталія Демченко вважає, що зліпки – це найкращий спосіб зберегти мить дитинства. Бо вони повністю відтворюють текстуру шкіри, всі лінії, згини пальців. Видно, розслаблена ручка чи ні. Жодне фото не має таких можливостей.
«Робила зліпки дитині, яка народилась недоношеною, вагою півтора кілограма. Там такі тонюсінькі ручки і ніжки були… Зробила я копії, вийшла з дому, сіла в машину. Дивлюсь на них, а в мене руки і ноги заніміли. Плачу від розуміння, що мама відразу після виписки з пологового дозволила прийти до такої манюні, торкатись її, кудись занурювати. Це мегавідповідальність», – каже Наталія.
Якось жінці написав чоловік, який захотів зробити зліпки рук своєї бабусі. Довго розповідав, яка у неї була важка доля, як вона допомагала всім онукам і правнукам. Хотів, аби родина мала сімейну реліквію у вигляді бабусиних рук, складених для молитви.
«Я морально підготувалась до того, що мені треба буде працювати з людиною, якій 85 років. Приходжу, а там такий живчик бігає. Котлети ліпить. «Що там доцю? Руки занурити? Добре!»
За цією жінкою спостерігаєш: не бабуся, а жваве дитя. І ці зморщені руки… Несеш потім цю скульптуру і відчуваєш особливу енергетику. Розумієш, що робиш для людей щось важливе», – в цю мить очі Наталі сяють.
Якщо ж вона робить зліпки обличчя, то лише частково – не знімає форми з очей. Заплющені очі виглядають трохи дивно.
Важче робити погруддя, живіт. Тут майстриня діє інакше, ніж з руками-ногами, адже не може занурити людину у ванну з гелем.
«Як її потім звідти дістати?» – сміється. Тому вона наносить тісто з ламінарій на тіло та готує каркас, щоб трималась форма. Каже, що після таких процедур у неї ще протягом тижня болить тіло.
«Бабуся казала: «Наташа, коли ти підеш на нормальну роботу?»
Наталя – фізик. Працювала у школі, потім – у банку. Зліпки у її житті з’явились зненацька, а згодом стали її новою роботою.
У сина її подруги мав бути день народження. Наталя почала шукати подарунок. Дарувати костюмчики чи іграшки не хотілось. В Інтернеті натрапила на ідею зі зліпками. Зацікавилась. Зробила перші вироби власноруч.
«Мама хлопчика дуже здивувалась. Відразу спитала: «А моїй доньці зробиш?» – пригадує Наталя. Зробила. Це були її перші спроби. Вийшло не відразу. Старшому малюку було три роки, він був слухняніший. Тоді як дівчинці ще й року не виповнилось. До неї знайти підхід було важче.
З цього все й почалось. Згодом зліпки з’явились і в домівці Наталі, і в її друзів та кумів.
«Моя сім’я взагалі не розуміла, що це. Я була в декреті, доглядала за двома донечками та домом. Справлялась з цим добре, тож коли почала робити зліпки, всі сприймали це так, ніби я вишиваю чи в’яжу. Як хобі. Як справу життя моє заняття не сприймали. Моя бабуся років з п’ять казала: «Наташа, коли ти вже підеш на нормальну роботу?» – розповідає майстриня.
А потім листоноша принесла бабусі газету, де на першій сторінці було фото Наталі з її виробами. Після цього дорікати онучці «ненормальною роботою» перестала.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Лучанин заробляє на годинниках із вінілових платівок. Історія успіху Максима Кузьмінчука
«Читала книгу і розуміла: мені терміново треба мати свою справу!»
У декреті Наталя читала багато книг для розвитку. Дейл Карнегі, Наполеон Хіл, Роберт Кійосакі… Перелік авторів з часом збільшувався. В якийсь момент до рук потрапила книга Кім Кійосакі «Багата жінка».
«Вона мене страшенно вразила. Я читала і розуміла: мені треба мати свою справу. Терміново! А досвіду ж не було. І двоє донечок: одній три роки, іншій – три місяці», – пригадує жінка.
Вона вже знала, що таке працювати на когось. Мати графік, який нібито і сталий, але все одно час від часу зазнає коректив.
Наталя уявляла, як буде після декретної відпустки: треба йти на роботу, по дорозі вести дівчаток в дитячий садок, потім їх звідти забирати. Уявляла, як діти плачуть, доки вона затримується через робочі проблеми… Не хотіла так. Тому почала шукати свою справу.
«Я записувала у блокнот всі варіанти, чим можу займатись. Писала різними ручками, обирала кольори за відчуттям, наскільки це заняття мені близьке. Зеленим записувала все, що подобається. Всього було більше 20 пунктів», – ділиться. Деякі «пункти» пробувала втілити, але це було не те, чого очікувала.
Зокрема пробувала продавати шкарпетки. Часто клієнти відмовлялись від замовлень. З часом у Наталі вдома назбиралась ціла купа тих шкарпеток. Тоді вирішила: не треба людям, не треба і їй.
По-справжньому жінку захопили зліпки. Наталя лягала спати, а в голові витали ідеї. Не могла заснути. Бувало, вставала о першій ночі, вмикала ноутбук і шукала в Інтернеті, як втілити свої плани. Чоловік злився: «Чого тобі не спиться?»
На балконі була «зона відчуження»
Свої перші замовлення Наталя виготовляла на балконах, яких у квартирі було два. На одному працювала з гіпсом, на іншому оформлювала готові зліпки у вигляді картин.
Діти знали, що на балкони без дозволу мами заходити не можна. Це була така собі «зона відчуження».
Сушились вироби на холодильнику.
«Коли замовлень стало більше, зліпки не було куди дівати. А потім мамі здалось, що там забагато пилюки. Але гіпс без пилюки – це нереально. Мама поприбирала. Коли я побачила, що моїх зліпків хтось торкався, у мене була депресія. Я перевіряла, чи правильно вона поскладала ручки і ніжки. Я тоді зрозуміла: треба шукати майстерню», – каже Наталя. Зараз їй смішно, а тоді плакала.
Спершу винаймала окрему квартиру. Згодом знайшла інше приміщення. Зараз там розміщена її студія.
«Великі зліпки коштують від 5 тисяч гривень»
Ціни на зліпки залежать від розмірів виробу та рами. Середня вартість картини з двома зліпками становить 1-2 тисячі гривень.
«Великі форми коштують від 5 тисяч. На їх виготовлення йде не мисочка гелю та гіпсу, а відра», - каже майстриня.
Матеріали для сувенірів недешеві. Ламінарії для зняття форми Наталя купляє тільки за кордоном. Там вони учетверо дорожчі, ніж в Україні. Але по-іншому ніяк, бо вітчизняні ламінарії неякісні.
Раніше майстриня робила все сама. Зараз має партнерів: один виготовляє скло, інший – рами, третій – підрамники. Чоловік допомагає скласти всі елементи у готову композицію.
Замовників Наталя знаходить в Інтернеті. Як тільки почала справу, не мала коштів, аби рекламуватись. Тому продавала вироби через Однокласники та Вконтакті. Зараз розвиває сторінку в Інстаграмі.
Каже, що наразі більшість клієнтів – це люди, які побачили вироби Наталі у своїх друзів. Щороку кількість замовлень зростає на 25 %.
Із клієнтами Наталя спілкується сама. Не може довірити це комусь іншому, аби правильно відчути, що саме потрібно людині.
«Не можу відразу подзвонити мамі дитини і сказати, що картина готова»
Спочатку майстрині найважче було повірити в себе. Потрібно було працювати з маленькими дітьми. Наталя сумнівалась, чи зможе до всіх знайти підхід.
«Гель застигає незалежно від того, в якому настрої дитина. Якщо застигне не так, як потрібно, значить, я викинула гроші на вітер», – каже жінка.
Вона придбала навчальний курс, як виготовляти зліпки. Хоч і мала інструкції, згодом зрозуміла, що не можна їх сліпо дотримуватись.
Так було із водою: у поясненнях йшлось про те, що для тіста треба брати холодну воду. Але коли ніжку занурити у холодну суміш, для малюка це буде стрес. Особливо, якщо дитя в цей час спить.
«Одна справа – зробити зліпки, друга справа – як їх оформити. Я вважала, що не маю художніх навиків. Мені легко давались технічні науки… Але коли дуже чогось хочеш, знайдеш вихід», – каже Наталія.
З часом розвинула смак. Зараз знає, як догодити будь-якому замовнику.
«Я не можу зразу подзвонити мамі дитини і сказати, що картина готова. Мені треба щоб вона побула зі мною, я нею налюбувалась, пересвідчилась, що все гарно вийшло. Тоді я фотографую і відсилаю мамі», – усміхається.
«На зустріч в центр зайнятості прийшла зі зліпком губ»
«У моїй родині не було підприємців. Всі ходили на роботу. А мені страшенно хотілось мати власну справу. Хоча для мене це був темний ліс», – каже майстриня.
Вона знала, що центр зайнятості допомагає зі стартапами та виділяє гроші для запуску проекту. Пішла на консультацію. Принесла в кишені зліпок губ. Під час розмови зі спеціалістом дістала його і сказала: «Хочу займатись оцим».
Згодом Наталя пройшла курс підприємництва. Наступним кроком був бізнес-план.
«Це так страшно звучало – бізнес-план. Тим більше, що дали вимоги, як писати, скільки має бути сторінок, як мають бути оформлені глави… Але я вирішила: дадуть чи не дадуть гроші – все одно. Я роблю це для себе», – ділиться. Написала. Захистила. Офіційно стала підприємцем.
Каже, що не стільки допомогли гроші, які дав центр зайнятості, як знання. Бо тоді розмір виплат залежав від доходів, а на період декрету її офіційні доходи були не надто великими.
Через якийсь час Наталя «познайомилась» із податковою. Те, що раніше вважала казочками друзів, відчула на собі.
«У мене було кілька випадків, коли я не розуміла, що від мене хоче податкова і де це взялось. Коли до мене дзвонять і кажуть: «Доброго дня, Наталія Володимирівна?», я розумію, що мені треба бігти в податкову. Бо в них якийсь збій у системі, якісь недорахунки… Але все вирішується. Правда, якщо помиляюсь я, мені обов’язково нарахують штраф, а якщо вони, то навіть забувають іноді вибачитись», – зізнається.
«Якщо робиш щось для людей, схалтурити не вийде»
Наталія Демченко радить усім, хто хоче почати свою справу, найперше запитати в самого себе: «Ти готовий займатись цим все життя?»
На її думку, успіх у чомусь залежить від відданості.
«Відданим можна бути лише тоді, коли справа приносить задоволення. Не приносить задоволення – можна себе заставляти, але прийде момент, коли тіло, душа і розум настільки чітко скажуть «ні», що людина може навіть захворіти», - каже жінка.
Вона радить також визначити, наскільки те, що ти хочеш робити, буде цікавим для людей. Мовляв, праця, яку вкладаєш у щось, повинна повертатись у вигляді заробітку.
«Головне – бути чесним і відповідальним. Якщо ти робиш щось для людей і хочеш схалтурити – не вийде. Хтось може закрити очі. Тобі не скаже про своє незадоволення, а розкаже десятьом подругам. Похорониш свою справу дуже швидко», – радить жінка.
Вона завжди прискіплива і до якості виробів, і до постачальників матеріалів для них. Якщо, наприклад, постачальник принесе їй скло з найменшими пошкодженнями – поверне.
Ще один крок – не зупинятись у розвитку, бо знання самі в голову не приходять. Крім того, важливо спілкуватись з людьми, які вже чогось досягли, і черпати від них досвід та позитивну енергію.
«Це правило бізнесу: справа або розвивається, або занепадає. Якщо ти зупиняєшся і думаєш, що в тебе все в шоколаді, це вже перша ознака того, шо ти починаєш скочуватись», – зауважує.
Тому вона планує розширювати свою команду та мати помічників не тільки в Луцьку, а й по всіх регіонах.
Текст: Наталя ХВЕСИК
Передрук заборонений.
Читайте також: Як стати бізнесменом у 16 років. Історія успіху Володимира Луцика
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
