– О, добре, що сонячно, – думала я десь о 6.40, як тільки відкрила очі того 5-го вересня
Цього ранку в нас інтерв'ю з мером. І ця розмова чогось так навіть тішила, бо свідчила про певну стабільність. Все, мовляв, без змін: день міста скоро, пора записати розмову з мером Луцька про його життя і роботу. Час такий, що ти цінуєш щось дуже просте. Навіть надто буденне.
Десь за хв 40 прозвучала ранкова тривога. Телефон завив.
Останні півроку невпізнанно змінили все навколо. Я обов'язково спитаю в Ігоря Поліщука: чи знає він, скільки кроків займає дорога від Свято-Троїцького собору до машини, яка везе тіло Героя на цвинтар? Чи як за одну ніч ранньої весни на всіх осучаснених луцьких зупинках раптом з'явилися написи «Рускій корабль іди нахуй»? Чи як возили блоки на луцькі дороги? Чи як довго ще мерія проводитиме сесії онлайн?
На одне з цих питань він відповість, що якось у березні запросив до себе на розмову рідних загиблих з Луцької тергромади. Зайшли. Сіли за стіл. А далі люди просто плакали і мовчали. І то була одна із найважчих зустрічей за останні 6 місяців.
«І тоді подзвонили Вайману і попросили блоки»
– Кому ви першому подзвонили, коли зрозуміли, що – війна?
– Я прокинувся тоді раніше. Уже ж певна напруга була скрізь. Побачив у новинах, що вже почалося вторгнення, набрав рідним і сказав, що відбувається.
– Що саме сказали?
– Ну, що війна в країні, почалося вторгнення і щоб сиділи вдома, нікуди не йшли. А сам в автівку і поїхав в обласну адміністрацію. Звідти вже повідомили, що на сьому – рада оборони області. Сам вибух, я вже вам це, напевне, казав, почув уже в машині.
Не те, щоб було страшно. Це навіть і не скажеш, що страшно… Просто шок від того, що ти не знаєш, що відбувається. Я ж їду. Перше подумав: а як там люди, я ж нічого не знаю про людей, куди вцілили, чи то не котельня на Карбишева, бо тоді для міста то критично.
Доїхав, зайшов в адміністрацію, почав на ходу розбиратися у тому всьому. А там уже збиралися люди.
– Розкажіть про ту раду оборони. Хто на неї прийшов? Де вона була? Яка там панувала атмосфера?
– Ми збиралися в кабінеті у голови військової адміністрації: силовики, військові, проводив раду голова адміністрації.
Така атмосфера була: напружена, була якась невизначеність, ніхто достеменно не розумів, що далі. Усі навколо обговорювали події.
Провели раду і прийняли рішення їхати на місця, розбиратися з ракетним ударом. Та й було невідомо ж, чи не будуть наступні. Домовилися на вечір провести знову раду оборони. Так само в кабінеті у голови.
Я поїхав в міськраду і весь день уже займався справами. Треба було зрозуміти, як діяти, що відбувається і які заходи найперше потрібні.
– Ви мали якісь вказівки з Києва, що найперше треба зробити?
– Ні. Ми радилися з військовими та поліцією. Усі ті перші рішення тоді приймалися військовою адміністрацією Волині чи на рівні мерії. А вечірня рада оборони області вже була про можливий наступ білорусів. Я вийшов із неї, набрали Русланові Вайману (бізнесмен, будівельник, гендиректор компанії ЛДБК, – авт.) і попросили бетонні блоки. Потім набрав Андрієві Разумовському (директор БК «Інвестор», депутат Луцькради, – авт.), Сергію Балицькому (бізнесмен, директор «Вишків-Брук», екс-депутат ЛМР, волонтер, член міськвиконкому, – авт.) і попросив маніпулятор, бо було очевидно, що нам треба техніка, аби їх рухати.
– Тобто тієї ночі ви не спали?
– Перших чотири ночі я фактично не спав. Може, де по годині. Далі ми взялися варити ті всі їжаки і робити коктейлі Молотова.
– Я тепер часто думаю, що для людей це було таким навіть моральним фактором захисту. Збоку дивишся – і відчуття, що місто захищається. Тепер багато хто каже, навіщо перевели стільки бензину на коктейлі…
– Якби у місті почалися вуличні бої, то коктейлі Молотова нам би дуже допомогли. Тому ми їх і робили, і вважаю, що це було правильно.
– А була паніка у самій міській раді? Як всі працювали перші дні після 24 лютого?
– Ні, паніки не було. Звичайно, була тривожність, як і скрізь. Усі були на своїх місцях. Я теж щодня на роботі, мої рідні нікуди не їхали з цього міста, думаю, що й це вплинуло на людей. Вони бачили, що все спокійно, всі тут, в Луцьку, родина тут, – і працювали. Я їм за це вдячний.
Так, якась частина працівників (це зазвичай жінки, в яких малі діти) спершу виїхали, десь осіб 20. Потім вернулися.
А тих, хто лишився за кордоном, зовсім небагато. Ясно, що тепер ми їх звільнили.
– Ви знаєте про тривогу і загрози рівно стільки, як і лучани, чи трохи більше?
– У деяких випадках маємо більше інформації від військових.
– Хочу розпитати про тих, хто тоді зголосився боронити Луцьк. У нас створено кілька структур. Так званий батальйон «Луцьк» народився, я так припускаю, у вас у кабінеті. Пригадую світлини з тієї зустрічі: ви покликали всіх, дотичних до цієї теми: там і афганці були, і ветерани АТО, і майданівці, мабуть, і волонтери.
– Трохи не так: батальйон «Луцьк» – це така умовна назва. Правильно: добровольче формування територіальної громади міста Луцьк. Так, тоді зібралися всі, хто міг, така різношерстна була трохи команда. Але ми домовилися, що створюємо структуру, яка буде обороняти місто, і те, хто її очолить, ми вирішили теж там.
Тепер це вже потужна структура. Я не буду в деталях розказувати, чим вони займаються. Вийшла недавно стаття: там все є. Кожен може вступити в батальйон, пройти навчання, вишкіл. І вже дуже багато людей так зробило. У цього підрозділу є свої функції.
– Так. Але недавно вийшла й інша стаття на одному з медіаресурсів місцевих, де цей батальйон називають реінкарнацією «Варти порядку». Зрештою, тоді в лютому ви й самі говорили, що створюється він на базі громадського формування «Варта порядку». Воно б і нічого. Але це формування свого часу діяло, скажу так, в орбіті Ігоря Палиці. Очевидно, що всі й пов’язують. Як ви на це реагуєте?
– Жодних інших задач, крім тих, які ставлять перед ними ЗСУ, цей батальйон не мав і не мав би мати. І політичних – тим паче. В країні війна: він створювався винятково для оборони. Там людей, які колись були у рядах «Варти порядку», може, відсотків із 10. Тому називати її так може хіба той, кому це треба з якоюсь метою.
– Крім цього, є ще батальйон «Любарт», він теж луцький?
– Окремий загін спеціального призначення «Любарт» є бойовою одиницею Сил Спеціальних Операцій ЗСУ. Це об’єднання добровольців, які виявили намір стати в лави ЗСУ, вони базуються в Луцьку, але виконують завдання у зоні бойових дій і за межами міста.
Є ще наша волинська тероборона, ми їм теж допомагаємо.
– Коштом бюджету?
– І коштом бюджету, і гуманітарною допомогою, купували за одноденний заробіток працівників міської ради бронежилети та інші речі.
«А це не змінюється вже багато років»
– Але пройшли ці перші дні, і потім ми бачили якесь таке трохи перетягування ковдри між волинською ОВА та міськрадою. Згадати хоча б розпорядження про заборону торгівлі алкоголем: Поліщук забороняє, Погуляйко дозволяє. Що це було? Це щось політичне чи як?
– Так, було таке. Це тому, що не було у нас якоїсь консолідованої позиції між ОВА і міськрадою. Кожен робив так, як вважав за доцільне. І не було тут політики.
– Ви зв’язувалися з Офісом президента, запитували, як діяти?
– Міські голови не координують свої дії із Офісом президента в таких питаннях. Тому тоді – ні. Щодо алкоголю, то скажу так: рішення про заборону продажу алкоголю було абсолютно правильним на той час. І дуже вчасним. Ні на грам не шкодую про те, що так вчинили. А голова адміністрації робив усе, відповідно до своїх повноважень.
– Говорили з ним про це? Був такий дзвінок Погуляйка Поліщуку з питанням: «Ігоре Ігоровичу, а навіщо та заборона?». Чи навпаки?
– Ні, не було розмови про це. Просто кожен робив своє.
– Чи не шкодували ви ніколи, що в один день у місті раптом скрізь з'явилися написи «Рускій корабль, іди нахуй». На зупинках. На білбордах. Скрізь. Це було так круто. Як це рішення приймалося? Як це робили? Чи це було виправдано?
– На білбордах ці написи розміщали самі власники рекламних засобів. Це була їх позиція, і я переконаний, що позиція абсолютної більшості нашої громади та України, хай в когось виражена і не в такій формі.
На електронних табло міських зупинок написи з‘явилися внаслідок стороннього втручання (усміхається, – авт.).
– Чимало планів зупинилося через заблоковані урядом капвидатки: ремонти, реконструкції. Як ви викручуєтеся? Чи щось змінилося уже?
– Так, уряд прийняв 590 постанову, якою заборонив усі капітальні видатки в країні через війну. Щодо поточного ремонту доріг та інших видатків, то ці кошти в червні і в липні проходили вкрай складно і вкрай повільно через недостатність грошей у державному бюджеті.
Сьогодні ситуація краща. Але капітальні видатки не можна проводити. Звичайно, що в умовах воєнного часу багато проєктів є недоречними. Наприклад, якщо йдеться про будівництво нових скверів, парків і так далі. Але ремонт проспекту Волі треба було б завершити, бо люди на зупинках ходять утрамбованим щебнем.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Чую «зробили б чотири смуги», тоді дарую книгу». Розмова з мером Луцька через рік після обрання
– Ви робили спробу звертатися з цим до прем’єра Дениса Шмигаля, наприклад?
– Ми не один раз зверталися до Кабміну, але не з приводу капітальних видатків і проспекту Волі, а з приводу видатків на ремонт ліфтів. Це була дуже актуальна проблема. І вона й на сьогодні є актуальна. Йдеться про ремонт ліфтів та інші видатки на ОСББ і так далі. Десь до нас прислухаються, десь – вважають недоречним. Утім, саме капітальні видатки у найближчий час розблоковані не будуть.
– Виходить, що в місті стоїть багато ліфтів.
– Так, сьогодні в Луцьку зупинено 35 ліфтів.
– Зараз ви місцями ремонтуєте дороги. Бачу, розмітку наносять. Це за які гроші?
– Це за кошти міського бюджету. За 590-ю постановою можна здійснювати ці виплати. Ми намагаємося максимально використати момент, бо зараз прийде зима, ті дороги, які давно не бачили капітального ремонту, звичайно, будуть руйнуватися. Тому необхідно використати максимум можливостей, щоб привести дорожню інфраструктуру в нормальний стан.
«Думаю, ця земля не надто приваблива»
посилюють цю проблему»
– Як тільки стихли перші тривоги з приводу початку війни, ракетних обстрілів, а потім почалося літо, то знову місто відчуло оцей неприємний запах каналізації. У вас тут теж є таке відчуття стабільності?..
– …Що хоча б щось не змінюється, так? Все змінюється, а це в нас незмінне – вже багато років (сміється, – авт.).
– Ну, так виходить. Всі одразу почали на цю тему писати у соцмережі. Мовляв, війна війною, а сморід за розкладом… Вас це дратувало? Хоча здається, цього року то вже менш критична ситуація. Чи то на фоні війни я стала більш поблажлива.
– Те, що пишуть, – ні, не дратувало. Якщо про запахи, то ця проблема є в кожному місті. В нашому місті вона настільки гостра через помилки при проектуванні очисних споруд. Коли ми станемо на Яровиці і подивимося у бік вулиці Набережна, то нам до очисних буде всього два кілометри. Це дуже маленька відстань.
Очисні були збудовані у 1973 році. За цей час їх жодного разу ніхто не ремонтував. Я побачив їх у дуже занедбаному стані. Тому ця проблема більш актуальна для нашого міста, ніж десь для інших. Десь в інших містах цю проблему може відчувати невеличке село або частина мікрорайону, а в нас – всі. Щоб її вирішити, треба: провести реконструкцію очисних споруд. Це перше, а друге – контролювати якість стоків, які потрапляють на очисні споруди.
У нас більше 30-ти підприємств, стоки яких посилюють цю проблему. Серед них – і пивзавод, і спиртзавод, і окремі інші.
31-го серпня водоканал усіх зібрав, усім повідомлено про необхідність встановлення обладнання, яке в режимі реального часу показує нам якість цих стоків і їх хімічний склад.
– Як відреагували на це підприємці?
– Ми провели тільки першу зустріч. Побачимо, як рухатиметься, і тоді будемо приймати рішення про наступні кроки.
Щодо очисних, то купили блок зневоднення мулу (його ще називають шнековим дегідратором). Що це нам дасть? Дасть можливість виключити мулові картки з процесу очистки стічних вод, які надходять нам на очисні споруди.
Чому це важливо? Тому що мул, аби його потім десь подіти, має досушитися. Він складався на картах, а тоді фермери забирали його як добриво. Але за те, щоб фермери його забрали, нам також треба було заплатити гроші, бо до цих процесів залучається чимало техніки. У процесі осушки, є випари. Ці органічні сполуки створюють неприємний запах. Тому він є.
Натомість шнековий дегідратор влаштований так, що мул одразу надходить на дегідратор, відбувається віджим, вода утилізовується, а суха фракція цього мулу вантажиться на автомобіль і може бути використана як добриво, і, наприклад, використовується нами на полігоні твердих побутових відходів при обваловці, пересипці й так далі.
– Що зараз відбувається на очисних у Липлянах?
– Ми чекаємо, доки той мул, який накопичений за попередні роки, доосушиться. Тоді заберемо його з мулових карт, і ця проблема зникне ще до повної реконструкції очисних споруд.
– Що буде з тими територіями, які звільняться від мулових карт? Це чимала площа, я вже чую оці припущення від людей, що це, мовляв, на землю так претендують. Вже дехто рахує гектари…
– Я думаю, що ця земля не є надто приваблива. Віктор Миколайович (Віктор Гуменюк – директор КП «Луцькводоканал», – авт.) у нас така людина креативна, то він там енергетичну лозу хоче вирощувати. Але побачимо. Точно буде якийсь цікавий екологічний проект.
«Вийдемо на самоокупність»
– Уже стартував навчальний рік, і учні вже пережили не одну, а навіть дві ненавчальні тривоги. Чи цікавилися ви, наприклад, учора, як все відбувалося у реальному житті?
– Цікавився, спілкувався з керівником нашого департаменту освіти – все нормально. В серпні були дуже гострі дискусії серед батьків (і взагалі в суспільстві) щодо того, треба відновлювати навчання чи ні.
Кажуть: у школу дитину вести небезпечно, але чи маємо ми сьогодні відповідь на питання, яка ймовірність, що ракета влучить у школу, а не у багатоповерхівку, де буде знаходитися ця дитина? Ймовірність однакова. Немає жодної логіки у цих обстрілах.
Інше: чи вірять батьки, що їх дитина в час повітряної тривоги буде з квартири спускатися в укриття? Давайте говорити відверто: думаю, більшість дітей, коли вони самі вдома, не спускаються у підвал в час тривоги. У школі вчителька чи вчитель хоча б заведе їх у це найпростіше укриття.
Так багато було дописів про те, що ці укриття не зможуть витримати пряме влучання ракети Х-22 чи якої іншої. Відсотків п’ять укриттів може витримати пряме влучання такої ракети.
– Мені здалося, що цю ситуацію, цю плутанину провокували десь і вчительські колективи, директори шкіл. Бо у них надскладне завдання з організації навчального процесу, якого їм найперше підсвідомо хотілося уникнути. І тоді не шукалися шляхи, як зробити, щоб навчання офлайн було, а шукалися шляхи, як зробити, щоб його не було. Ні?
– Так і є. Є певна така розгубленість. Але разом із тим: у нас є Міністерство освіти, а наші школи мусять виконувати його накази. Уявіть: за ціле літо не було розроблено жодного чіткого алгоритму, як працювати. Про те, що буде очне навчання, почали говорити лише в липні. Десь гроші через казначейство виходили, десь – не виходили...
– Помітила, що на останній сесії 800 тисяч гривень виділили на укриття для першої музичної школи в Луцьку. Чому виникла потреба робити укриття там?
– Таким чином воно буде буде укриттям і для неї, і для школи №1. Це для того, щоб школа могла працювати, а діти могли навчатися, бо там підвал у дуже поганому стані.
На всі укриття ми витратили близько 4 мільйонів гривень із міського бюджету.
не було тягарем»
– Жодних державних коштів на це не було? Ці витрати повністю лягли на плечі міста. Так?
– Так.
– Тоді скажіть мені, в яку суму обійдеться місту утримання стадіону. Одне з таких гучних рішень, що сталися в міському житті за останні півроку, - це передача стадіону назад у комунальну власність. Чи ви рахували, в яку суму він місту обійдеться?
– Я думаю, що ми вийдемо на самоокупність, і його утримання місту вартуватиме нуль гривень. Сьогодні в Україні склалася така ситуація, коли багато сертифікованих легкоатлетичних стадіонів знаходяться чи безпосередньо у зоні бойових дій чи близько до неї. От як, наприклад, у Дніпрі. Їх і так у нас мало, а через бойові дії стало ще менше.
Відтак це шанс перетворити наше місто на легкоатлетичну столицю. Федерація легкої атлетики України платить величезні кошти стадіонам за проведення тренувальних зборів, різних змагань, тощо. Залежно від кількості людей ця сума може сягати 100-150 тисяч гривень за кілька днів. Тому ми плануємо вийти на самоокупність. Звичайно, після війни можна буде здавати стадіон в оренду для інших заходів.
– Тобто ви надієтеся на ньому ще й заробляти?
– В ідеалі – так.
– І не вважаєте, що це буде тягарем для міського бюджету в такий непростий час?
– Ми зробимо все для того, щоб це не було тягарем. Принаймні, я зустрічався з Володимиром Рудюком, віце-президентом Федерації легкої атлетики України буквально тиждень тому. Він тільки повернувся із Мюнхена.
У Європейській легкоатлетичній асоціації є наші друзі. Вони зроблять все для того, щоби якомога більше європейських змагань відбувалося у нашому місті. Так, як це було у 2019-му, коли в Луцьку проводили Чемпіонат Європи з легкої атлетики з багатоборств. Звичайно, що це і престиж, і все інше.
Окрім того, Володимир Рудюк – лучанин. Він зацікавлений, щоб більше загальноукраїнських змагань. зборів та всього іншого відбувалося в Луцьку. Тому я думаю, що буде все добре.
– Стадіон «Авангард» буде комунальним підприємством. Вже знайшли йому керівника?
– Ще ні.
– А претенденти вже є?
– Ще ні.
– Не встигла міська рада взятися за реконструкцію очисних, як вам уже закидають корупцію навколо цих грошей. Бачила заяву Луцькводоканалу щодо публікації у немісцевому виданні «Стопкор», в якій стверджували, що то, мовляв, чиєсь замовлення. Чиє?
– Вони звинувачують Гуменюка та міську раду в тому, що гроші, які були виділені на реконструкцію очисних споруд, вкрали. А справа в тому, що гроші ще не виділили. І тендер ми будемо оголошувати тільки через два місяці. Тому це абсолютно замовна публікація не знаю кого.
І навіть не буду витрачати свій час та енергію, щоб знайти, хто її замовив. Зі стилю подачі цього видання видно, яка мета переслідується.
«Парковка буде парковкою»
– Після того, як хтось із луцьких муніципалів учергове проганяв жінок, які торгують городиною, пішла хвиля обурення від лучан, а за тим і петиція про ліквідацію цього департаменту. І до речі, станом на 5 вересня вона набрала 401 голос із 300, які необхідні для того, щоби звернення розглянули у Луцькраді. Ви вже думали, що будете відповідати її авторам?
– Прийде час відповідати - подумаю.
(пауза. – авт.) ...Ну, дивіться: звичайно, що є недоліки в роботі муніципальної варти. Є конкретні, скажімо, перебільшення тієї чи іншої проблеми і форми роботи з нею. Але якщо ми подивимося на сучасні міста, то в кожному з них є муніципальна варта. Коли у дворі стане автомобіль так, що не можна буде вивезти сміття. Хтось залишить цю автівку, а приїде сміттєвоз – і нічого не зможе зробити. Коли от як нещодавно у Луцьку «Нова пошта» на одній із вулиць у центрі міста захотіла собі зробити рампу для відвантаження товару і два метри тротуару собі забрала, та й все. От коли цих проблем накопичиться критична маса, тоді люди зрозуміють, що це теж треба контролювати.
Є зауваження до методів цієї роботи. Ми будемо над цим працювати. Але однозначно, що треба працювати й з проблемами, які є в місті (паркування та все інше), і це хтось має робити.
– Згадала муніципалів – і згадала Старий ринок у Луцьку. Вчора на мосту на Шевченка бачила білборд із рекламою цього ринку. Там змінився власник. Були навіть певні конфліктні ситуації з підприємцями ринку. Але, схоже, вони розганяються на серйозну роботу і навіть популяризують себе на міських майданчиках для реклами. А як же знесення, «ні» ринку під замком, реконструкція? Новий власник – і на цьому крапка?
– З тієї інформації, яку я маю, на сьогодні нові власники ринку замовили концепцію реконструкції ринку в італійському архітектурному бюро. Вона вже готова. Як тільки завершиться війна, будуть сприятливі умови, вони перейдуть до втілення цієї концепції.
– Концепція стосується самого ринку, так? Цієї критої старої споруди і території біля неї?
– Так.
– А що на місці парковки? Що з підстанцією?
– Парковка поки буде парковкою. В умовах війни поки все лишиться, як є. А підстанцію ми переноситимемо.
На одній із найближчих сесій для Волиньобленерго буде виділена альтернативна земельна ділянка для перенесення цієї підстанції. Я тісно спілкуюся із керівником обленерго, вони планують подавати інвестиційну програму та вкладати кошти в цей проект. Її однозначно треба ремонтувати, вона дуже часто виходить із ладу. А що таке ремонт підстанції? Це фактично будівництво нової, бо зараз там радянське обладнання, яке просто вичерпало свій ресурс, через що періодично там виникають пожежі.
Однозначно з нею щось треба робити. Це якраз ідеальний момент для того.
– Ця ділянка в центрі міста? Де саме вона?
– Так. Ближче до Стиру на вулиці Замковій ліворуч.
– У нас попереду зима. Місто планує ставити пункти обігріву і отримати генератори завдяки проекту USAID. А якщо не вдасться з проектом, то – як?
– Ми тоді виділимо кошти і все це придбаємо. Можливо, не все те обладнання, яке можна буде залучити з цього проекту, але частину з цього точно. Але я бачив, що проект USAID оголосив тендер на закупівлю цього обладнання. Тому очевидно, що все буде.
– День міста скоро, у цей день завше приїздили гості. А тому спитаю, як змінилися партнерські відносини Луцька з іншими містами всього світу? Чию підтримку зовні ви як мер Луцька відчували від початку війни?
– Найперше згадався Брест, з яким довелося розірвати відносини. республіка білорусь є абсолютним помічником російської федерації у її війні з Україною. Очевидно, що Брестська міська рада жодного слова не сказала щодо цього. Хоча мені здається, що самі жителі міста Брест підтримують нас. Принаймні більшість із них.
У перші дні повномасштабного вторгнення я записав звернення до білорусів, тому що дуже активно тема білоруського наступу тоді звучала. Це звернення моє розмістили найбільші телеграм-канали білоруські (NEXTA та інші), там я дивився, як люди реагують на це все. Більшість користувачів цих ресурсів підтримували Україну і засуджували збройну агресію російської федерації проти України.
Щодо інших міст-партнерів, які в нас є, то очевидно, що співпраця посилилася. Я побачив реальну підтримку.
Особливо у ті перші дні мені телефонувало дуже багато міських голів зі словами підтримки. Ми з Каунаса (Литва) отримали шість автобусів, доверху набитих продуктами харчування, засобами гігієни. І з багатьох інших міст теж нам везли допомогу. Були такі муніципалітети, де заступники міських голів самі за кермом везли нам її в Луцьк і допомагали нам її розвантажувати біля драмтеатру. Приємно.
У нас складаються нові партнерські відносини з містом Кент у Сполучених Штатах, ми працюємо над партнерськими відносинами з низкою німецьких міст. Очевидно, що партнерів буде більше.
«Як Арестович і його два-три тижні?»
– Давайте поговоримо про меморіал. За ці 6 місяців там сталися зміни, яких мені особисто хотілося дуже давно. Вам часто закидають, що ці всі зміни втілюються довго і що це все надто пізно. Те, що пізно - на всі сто згідна. Але з іншого боку, на все свій час. Певне, треба було війну, аби частина людей це зрозуміла. А чому так довго? так повільно?
– Ну, от ви самі відповіли на своє запитання. На все свій час.
– Добре, а як ви відреагували на те, що одного дня журналісти вирішили не мовчати і підштовхнути місто до дерусифікації? Ми зустрічалися з вами у стінах мерії якраз через це. Ви сприйняли це як чийсь спосіб поставити «політичну підніжку» Поліщуку руками медійників?
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Меморіал без серпа і молота, але з правильною датою. Луцькі журналісти почали дерусифікацію
– Ні. Абсолютно не так. Я ж написав пост, коли прийшов на це час. Вже не пригадаю, що було першим: мій пост чи ваше звернення. То був пост про те, що ми не можемо далі допускати присутності символів із зображенням Сталіна та інших пропагандистських символів Радянського Союзу, які сьогодні використовуються в тому числі й росією під час війни. І ми, ви ж бачили, у дуже короткий час приступили до демонтажу цих плит. Демонтували їх, відновили благоустрій.
Довше довелося працювати із зіркою на центральній стелі.
– Так, вам закидають, що ви як Арестович…
– Як Арестович і його «два-три тижні», так? (сміється, – авт.)
– Це ж ви написали пост, що два-три тижні – і в нас на меморіалі замість цього ордену з кремлем над Луцьком буде синьо-жовтий прапор. От звідти й жарт.
– Насправді наприкінці травня - на початку червня ми почали працювати з однією львівською фірмою. І вони водили нас за ніс півтора місяця, а тоді вкінці сказали, що це дуже складна робота, й вони не будуть за неї братися. Мовляв, усе зважили і не можуть виконати наше замовлення.
Згодом рятувальники повідомили, що найближчим часом їм як благодійну допомогу мають передати вишку, яка має 36 метрів висоти і дістане до тієї зірки.
Ну, от ми дочекалися, доки прийшла ця вишка, знайшли підрядника, який взявся зірку порізати на шматки, тому що за один раз її дуже важко зняти: вона важить 300 кілограм. Хотіли взяти кран, проте в нас у Стефановича найвищий кран в області, але й він не дістає до цієї зірки.
Коли будували цю стеллу і монтували ту зірку, то використовували риштування. Зараз ставити риштування - дорого й довго.
– 23 серпня у Ризі, наприклад, взяли і повністю знесли оцей радянський «штик». Польща зносить пам’ятники з радянською пропагандою. Ви не вважаєте, що треба і нам знести оце все, тому що будувалося воно з пропагандистською метою?
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Усі земляні роботи вели в темну пору». І постав «штик Суворова» на кістках. МЕМОРІАЛ. СВОЯ ІСТОРІЯ
– Це виходить, знести меморіал? Ні, сьогодні наш меморіал набув зовсім іншого значення. Тому що там є не тільки вшанування пам’яті жертв Другої світової війни, а й чорнобильців, героїв Майдану, десантників та інших. Звичайно, що треба буде в майбутньому переосмислити назву цього меморіалу і його значення. Але зносити точно не потрібно.
– Чи планує міська рада на цьому меморіалі десь поставити інформаційний стенд чи щось інше, що вказувало б на справжню історію того місця, розповідало людям, що це знесений міський цвинтар, і як саме та заради чого він знесений?
– Ми спілкуємося з польською громадою, яка є в Луцьку, вони подали пропозицію поруч із будинком панахиди поставити такий хрест, який би нагадував про це. Допрацьовуємо сьогодні його зовнішній вигляд, щоб він вписувався у контекст із архітектурної точки зору. Але жодних заперечень щодо цього нема. У майбутньому це буде.
– Як довго в нас буде вулиця Пушкіна?
– От коли в нас почався процес дерусифікації вулиць, були різні приклади в різних містах. Наприклад, за одну сесію перейменували всі вулиці на честь міст, які постраждали від війни. Я думаю, що це хибний підхід. Не раз говорив, що ми дерусифікуємо вулиці в Луцьку і перейменуємо їх. Але це треба робити дуже обережно. З повагою до історії міста, з осмисленням того, що нові назви на десятки років.
Просто взяти поставити галочку і забути про це – неправильно. Тому ми намагаємося бути обережними і робимо це поступово. Дійдемо й до вулиці Пушкіна.
– Тобто ви вважаєте, що ці назви повинні бути в контексті міської історії?
– Звичайно.
– Коли почалися ці процеси дерусифікації, міськрада взялася створити робочу групу з різних людей, які, образно кажучи, «в темі». Але дивним чином цих людей навіть не спитали, чи вони хочуть бути в цій робочій групі. Саме тому я, наприклад, вийшла з неї одразу. От звідки такі методи?
– Це департамент архітектури просто підготував такий проект розпорядження, не спитавши в людей.
– Думкам яких людей, які компетентні в місцевій історії, ви довіряєте? От хто для вас той порадник, до кого ви дослухаєтеся, якщо йдеться про речі, пов'язані з історією міста і Волині?
– Найперше це – Олександр Котис. Наш керівник відділу охорони культурної спадщини. Мені здається. що краще за нього дуже мало людей знає історію міста. Зокрема, в урбаністичному контексті небагато можуть скласти йому конкуренцію.
«Немає однакових похорон»
– Коли почалася війна, багато з нас мусили рятувати своїх друзів, родичів із міст, які опинилися під прицільним вогнем, допомагати їм виїхати з особливо небезпечних регіонів. У вас є такі історії?
– Так, щоб доводилося когось з друзів чи рядних рятувати, - ні, на щастя. Але в Запоріжжі проживає рідна сестра моєї бабусі, до сьогодні й з першого дня війни.
Ми не раз її запрошували, вона вперто відмовляється їхати.
– Готуючись до розмови, читала інтерв'ю мера Херсона Ігоря Колихаєва. Він розповідає, що міські голови на момент окупації Херсона не отримували жодних вказівок, як їм діяти. Ви думали над тим, як би повели себе у разі окупації?
– Думав, звичайно. Спочатку, дійсно, таких інструкцій не було. Потім прийшла. Але це секретна інформація, тому деталей не можу повідомити.
Необхідно чітко розділяти, наскільки далеко зайшла окупація. Якщо місто наглухо окуповане ворогом, то, напевне, міському голові треба з нього виїжджати. Інакше окупанти можуть взяти в заручники сім'ю, якщо вона тут, і використовувати тебе, одягнувши, умовно кажучи, в триколор. Це завдасть величезної шкоди. Твоя фізична присутність у місті нічим не допоможе точно.
Якщо ти збираєшся залишатися в місті, то очевидно, що будеш керувати ним з якогось укриття чи бункера. А це саме можеш робити з будь-якої іншої точки в Україні.
Ми бачимо, скільки голів громад, було вбито на початку війни і які речі загалом у містах відбувалися.
– Якщо порівнювати лютий-березень і серпень-вересень з точки зору вказівок, координації роботи з Києвом, співпраці з військовими, то налагодилася ця робота?
– Вона стала більш системною. Але досі є дуже багато бюрократичних перепон для того, щоб муніципалітети могли допомагати військовим.
«І ви так піартеся»
Наприклад, ми хочемо придбати автомобіль, а ми його придбати не можемо. Тому що Держказначейство вважає, що військкомати мають право вилучати цю техніку, відтак її потрібно вилучати, а не купляти за бюджетні гроші. Тому ми купуємо автомобілі військовим за ті гроші, які ми збираємо із зарплат працівників мерії. Й таких прикладів є дуже багато.
Асоціація міст України не раз зверталася до прем’єр-міністра і Кабінету міністрів, щоб втрутитися в ситуацію, але на сьогодні – жодних змін.
– До речі, ви час від часу публікуєте довідки про те, яку суму з вашої зарплати вирахувано і спрямовано на потреби ЗСУ, а вам натомість у коментарях часто вперто пишуть: «Піар». Як ви до цього ставитеся?
– Я вирішив на час воєнного стану отримувати зарплату без надбавок та премій, а ці гроші віддавати на ЗСУ. Перераховувати свій одноденний заробіток для ЗСУ згодом взялися всі працівники мерії. І ми реально багато робимо за ці гроші. А тим, хто пише про піар, я відповідаю: і ви так піартеся.
– Ви ходите майже на кожні похорони Героїв і напевне вже знаєте скільки кроків займає дорога від порогу собору до машини, яка стоїть біля стенду з фотографіями Героїв і везе тіла на цвинтар. Що в цьому всьому найважче? Було щось таке, що вибило в цих обставинах вас з колії? Як ви проживаєте ці похорони за похоронами?
– Немає однакових похоронів наших Героїв, але щоразу є біль, сум від втрати, яку несе смерть для рідних та близьких цих захисників.
Я зустрічаюся й спілкуюся з родичами усіх Героїв з нашої громади.
У березні вперше запросив на зустріч батьків та дружин загиблих для того, щоб поспілкуватися й запропонувати допомогу, а вони сиділи й весь час плакали, не промовивши майже ні слова. Емоційно це було найважче.
«Вважаю, що керувала цим процесом Саган»
– Як ви відреагували на історію зі Сметаніним, дуже публічною людиною в громаді до цього, точніше - зі Сметаніним і компанією?
– Реагував зі смутком. Я неодноразово наголошував на тому, що окремі активісти групи «Збережемо древній Лучеськ» (назва групи у Фейсбуці, адміністратором якої був лучанин Ігор Левчук, а активним дописувачем Ілля Сметанін, – авт.) – російська агентурна мережа. Це люди, які завербовані для того, щоб дестабілізувати ситуацію. Це простежується у багатьох їхніх діях.
На мою думку, керувала цим процесом відома у нашому місті Ольга Саган, яка має зв'язки із представниками росії в Україні. І ця поїздка в Брянськ, і багато інших вказують, що саме вона була керівником цієї агентурної мережі.
– Як вважаєте, що завадило розпізнати цих людей чи прийняти рішення щодо них раніше?
– Не знаю. Можливо, хотіли спіймати більшу «рибу». А може, і щось інше. Мені важко судити.
– Уже вдруге в Луцькому замку буде фудфест. Багато хто критикує такі заходи в цей час. А мерія підтримує. В чому доцільність?
– Луцька міська рада не має до цього стосунку. Замок надає Волинська військова адміністрація, тому що він у їхньому підпорядкуванні.
– Окей. Але списи, погодьтеся, летять таки в місто.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Прихильники «руского міра» на Волині. Скільки їх та хто вони?
– Так, звичайно. Це дискусійне питання. Ми не знаємо, скільки часу буде тривати вторгнення, однак людям треба якесь емоційне розвантаження. Якщо при цьому збирають кошти на ЗСУ, то це допустимо.
А тим, хто так не вважає, треба утриматися від відвідин таких заходів.
– Через війну ви змінили свою думку про президента Зеленського?
– Очевидно, що так. Як і більшість українців.
– Чим він вас здивував найбільше?
– Своєю впевненістю, стійкістю позиції. Навіть у найбільш непрості часи він чітко переконаний у тому, що ми переможемо. А якби хтось інший був на його місці, я не знаю, де б ми сьогодні вже були і як би все повернулося в Україні.
– А з головою Волинської ВА Юрієм Погуляйком ви часто спілкуєтеся зараз? Війна якось вплинула на ваші звичайні робочі стосунки?
– Ні. У нас як були вони нормальні робочі, так і лишилися.
«Жодного разу не говорив з ним про вулицю Пушкіна»
вже в сесійній залі»
– Футболку «як в Зеленського» маєте? Ну, ту саму, луцьку (бренд дизайнерського одягу KateLab, який створила лучанка Катерина Ковальчук, створює футболки з тризубом, які носить і президент Зеленський, після його відозвернення до українців з приводу 100-го дня війни футболки стали популярними серед політиків, віпів та й не тільки, – авт.)
– У мене є така футболка. Навіть дві. Мені їх подарували на день народження.
– Сесії Луцькради вже стільки часу відбуваються «без стороннього ока» і дистанційно. Легше сесії стало проводити чи важче?
– Важче, бо голосування відбувається дуже довго. Треба ж назвати прізвище кожного депутата, з’ясувати так чи ні, декілька разів повторюєш… – часто виходить такий трохи каламбур. Сесію у вересні ми вже будемо проводити у сесійній залі.
Сьогодні немає більше необхідності збирати сесії в онлайн-форматі, будемо переходити в залу. В нас діти в школу пішли, ми не маємо морального права проводити сесії онлайн.
– Я вже казала, що маю звичку читати різні найсвіжіші інтерв’ю з мерами міст перед тим, як іти на розмову з вами, так от мер Дніпра Борис Філатов на запитання «Бабеля», що він думає про таємниче зникнення Ігоря Коломойського і чи допомагає Коломойський його місту, відповів, що - ні, «може, він допомагає волинській теробороні». Навзаєм спитаю у вас: допомагає?
– Про це необхідно запитати у командирів волинської тероборони.
– Дуже багато людей прив’язують оцю історію з вулицею Пушкіна та її неспішним перейменування до Ігоря Палиці, до того, що це – рідна йому вулиця. Є між цим зв’язок чи нема?
– Точно нема. Жодного разу не говорив з ним про вулицю Пушкіна.
– Ми збиралися спуститися в міські підземелля, які «завмерли» через війну, бо вже мали б бути гучною туристичною локацією. Але раз говоримо зараз під частиною колишнього оборонного муру, чи ви думали про дуже цінне – про спадщину, пам’ятки і все те, що має Луцьк зі своєї історії, коли постала загроза? Про те, як це зберегти від руйнації?
– Це неможливо. На жаль. Звичайно, що я думав про це.
відновлена в рамках реконструкції вежі Чорторийських
Це місце, де ми зараз є, дуже символічне. Якби в нас не було повномасштабного вторгнення, це був би старт до великого туристичного розвитку нашого міста. З нетерпінням чекаю, щоб ми відкрили підземелля, показали все, що там є: і віртуальну реальність, і голограму привидів, і все інше. Дуже й дуже хочеться, щоб якомога більше людей це побачило.
Ми досліджували ситуацію: в Україні дуже мало таких цікавих історичних місць з таким сучасним мультимедійним наповненням. Більше того: наші підземелля зв’язані з підземеллями кафедрального собору. Можна проводити одну екскурсію двома локаціями. Це однозначно була б найдовша екскурсія підземеллями, і вона дуже цікава.
Ці підземелля досліджені досить добре, а підземелля кафедрального собору, я думаю, якщо на 50% досліджені, то прекрасно. Принаймні я, коли бував там не раз, бачив, що є замуровані ходи, арки, які кудись ведуть. Тому для археологів там багато роботи. Ну, й власне, це додає цікавості завжди, інтригує.
Сподіваюся, що ми якомога швидше зможемо відкрити цей об’єкт, бо дійсно, наша команда вклала в це величезні зусилля. І тут – мінімальне залучення коштів міського бюджету. Три мільйони ми витратили з міського бюджету, а 30 мільйонів – це грант на реалізацію цього проекту.
– А Будинок Голованя після смерті скульптора коштом бюджету будете підтримувати?
– Сьогодні ми залучаємо спонсорів, щоб підтримувати це місце в належному стані. Але от два тижні тому я доручив Катерині Теліпській (начальниця управління туризму та промоції міста, – авт.) вивчити питання про те, щоб ми могли проводити там ремонтні роботи та все інше. Це ж приватна власність, але я переконаний, ми знайдемо кошти, щоб його зберегти.
– Ми все про місто і місто, а скажіть: уже пройшло трохи часу відколи існує Луцька тергромада, у складі якої кілька сіл, от вам вдалося, як я колись казала, стати «мером села»? Вдалося наловчитися працювати так, щоб турбуватися про ці території нарівні з містом?
– Мені здається, що так. Зараз не хочеться дуже активно висвітлювати це все, але ми поробили багато доріг у селах, закрили найпростіші потреби щодо інфраструктурних об’єктів. І навіть цього року, хоч він такий складний, ремонтуємо дороги у селах, бо там є місця, де ні пройти ні проїхати.
* * *
Луцькі підземелля, здається, ще ніколи не були такими особливими. Тут тихо, чисто і дуже відчутно, як спинилося життя в Луцьку і скрізь. У коридорах та комірчинах з розкішними стелями та містичним світлом стоять запаковані меблі, якими мали обладнати ці місця для повноцінних екскурсій.
Міський голова, тепер я це знаю, точно може самотужки проводити тут екскурсії, бо знає навіть, де вмикається світло в різних закапелках.
Про війну тут нагадують стільці уздовж стін. Їх дозволили внести сусідньому коледжу. У споруді, яка пережила кілька століть, у ходах, які розкопали геть недавно, і які будували для єзуїтів (і для оборони міста) раптом що – вони будуть ховатися від ракет і від війни 21 століття. Але краще, аби не довелося.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Люда ГЕРАСИМЮК